IZIN

Говоря о нашей будничной повседневной работе, в ходе которой происходят поистине эпохальные свершения, товарищ Л. И. Брежнев отметил, «…что каждое утро десятки миллионов людей начинают свой очередной, самый обыкновенный рабочий день: становясь у станков, опускаются в шахты, выезжают в поле, склоняются над микроскопами, расчетами и графиками. Они, наверное, не думают о величии своих дел. Но они, именно они, выполняя предначертания партии, поднимают Советскую страну к новым и новым высотам прогресса. И, называя наше время временем великих свершений, мы отдаем должное тем, кто сделал его таким, – мы отдаем должное людям труда»((Брежнев Л. И. Ленинским курсом. Речи и статьи. Т5. М.: Политиздат, 1976. Сторінка?)).

(Из предисловия «Время великих свершений» к книге «Донбасс» Бориса Горбатова)

Когда страна прикажет быть героем, – у нас героем становится любой.

(Марш веселых ребят, 1934)

Одна з тез минулого довоєнного десятиліття полягає у тому, що Донбас – регіон із «чоловічим» характером та силою; який ніколи не стане на коліна; у якому кожна людина є героєм, бо на її плечах країна зростає економічно. Цей міф існував у політичному, однак не у соціальному та культурному полі. Проте виник та укорінився він саме через соціальну та культурну площину за допомогою  текстів, зображень, дій (перформативних актів), сили (а у даному випадку як фізичної сили, так і насилля) та віри, що наближена до жаги та пристрасті.

Медійна історія регіону нагадує давноьогрецький міфологічний текст, адже кожна людина вважалась героєм, що часом був наділений божественим началом. Богом, звісно, з 30-тих років був Йосип Сталін, а після його смерті – комуністична партія. Цікаво, що міфологія з’явилась якраз після розпаду матріархату і з появою патріархату. На Донеччині патріархат був підкреслений ще й тим, що господарями будь-яких індустріальних об’єктів були чоловіки. Однак абсолютною помилкою було б вважати, що цей регіон заселений виключно чоловіками, а жінки виконували лише функцію домогосподинь та матерів. Так само й помилково вважати, що регіон був заселений людьми лише під час індустріалізації.

Історії жінок, що приїхали на індустріальний Донбас, досить типові. Регіон механізувався завдяки переселенцям з різних регіонів, як чоловіками, так і жінками. Всі вони однаково багато працювали та віддавали свої сили та здоров’я задля будівництва важкої промисловості та соціалізму в регіоні.

Ось наприклад Ліда, що після війни приїхала на Донбас разом із сестрою. Своє рішення про переїзд дівчина прийняла, коли їй не було ще вісімнадцяти років. Свій вік Ліда приховала від роботодавців, як і багато інших дівчат того часу, дописавши у паспорті декілька років. Ліда бралася за будь-яку роботу: працювала на фабриці, шила на роботі взуття, а вдома – ковдри та килими. Згодом пішла працювати на шахту, однак не в забої. Молода жінка працювала у чоловічій бані, видавала чоловікам рушники, слідкувала за чистотою. Шахтарі інколи дозволяли собі відпускати жарти та позалицятись до красивої жінки. І хоча Ліда працювала майже все своє життя, вона не отримала ані звання Героя праці, ані будь-які інші ознаки її вагомого внеску в розвиток Донбасу. Цю історію Ліда розказала авторці особисто під час інтерв’ю.

Інші подібні історії також звучать в особистих розповідях. Так, письменник з Донеччини Олексій Чупа згадує, що його бабуся та дідусь познайомились на Донбасі, хоча жили в сусідніх селах на Львівщині. Інша бабуся приїхала на Донбас добровільно з Дніпропетровщини і теж приховала свій вік((Макіївський «Бандер» / Україна incognita  http://incognita.day.kiev.ua/makiyivskij-bander.html)). Схожі спогади має й молода фотографиня з Донбасу Світлана Колодій. «Моя бабуся [Ніна Миколаївна Носова] приїхала на Донбас. Вона дописала собі в паспорті декілька років, щоб їй було 18 і її взяли на роботу у шахту», – розповідає дівчина((Жива Бібліотека Донбасу – Світлана Колодій https://vimeo.com/104048261)).

Та всі ці історії поєднує зовсім не той факт, що мова в них йдеться виключно про жінок, які наважувалися приховати свій вік та піти на велику авантюру, що кардинально змінювала їхнє життя. Ці жінки їхали у регіон, який фактично славився тим, що мав не так багато грошей, скільки потребував великої сили, важкої праці та здатності терпіти відсутність власних соціальних ролей у цьому суспільстві. Адже історія індустріального Донбасу виключає індивідуалістський особистісний підхід, вона не здатна на прояв індивідуального, бо індивідуальне якраз ішло врозріз із загальною політикою створення радянського соціуму, одного народу. Отже, щоб чи то чоловік, чи то жінка мали однакові звички, однакові смаки, можливості, переживання, однакові функції, які відповідали би «прийнятим у суспільстві критеріям» (а суспільство, звісно, критерії не обирало, а обирало вище керівництво), потрібно було переробити людину, втрутитись у її фізіологію та приватну сферу.

Тему «переробки людини» підіймає американська дослідниця Шейла Фіцпатрік у книзі «Повсякденний сталінізм». За її словами, саме важка фізична праця слугувала основним чинником «переробки» людини. Ймовірно, саме тому на Донбасі було створено найбільше виправних закладів, інтернатів та колоній для політичних в’язнів. Найгіршими злочинцями були люди, котрі скоїли «політичні злочини» та були «ворогами народу»((Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской России в 30-е годы: город. 2-е изд. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд Первого Президента России Б.Н.Ельцина, 2008. с 89.)).

Очевидно, що важка праця стала головним критерієм «гендерної рівності» того часу: «зробив діло – молодець, мужик, герой!» Тож «мужиками» були усі, включно із жінками.

«Це була епоха героїзму, коли героями ставали звичайні прості люди. Про початок нової ери сповістив перший п’ятирічний план, який змусив країну здійснювати надприродні зусилля, щоб перетворити себе»((Там само с. 94.)). Геройська ера активно запрацювала у 30-ті роки 20-го століття, зокрема після 1935 року, одразу після голодомору.

Відтепер регіон уособлювала нова «індустріальна людина», яка мала виключну патріотичність і відданість промисловості, що задля спільної мети могла позбутись не тільки фізичного (сили, здоров’я, волі), але й свого соціального та особистого((Сам вираз «ворог народу» досить абстрактно описував «злочин», який скоїла людина. Насправді ж вона могла навіть нічого не робити. «Ворогів народу» визначали за наклепами, доповідними записками, випадковими необачними висловами чи випадковими контактами з іноземцями, які належали до етнічної, релігійної чи політичної меншості тощо.)). Героїв знали всі, ними пишались, їм видавали трудові нагороди і промовляли їхнє ім’я на засіданнях. Однак із часом це поняття «героя» почало вимивати індивідуальне. Героєм став узагальнений образ, що набув виключно чоловічих рис, і згодом став уособленням всього Донбасу. Адже саме чоловіків серед робітників була переважна більшість, саме чоловіки обіймали керівні посади і «жертвували щодня своїм життям». Про жертву, яку приносили жінки, зазвичай не говорили, та й зараз про це не так багато відомо. Вік – не єдине, що потрібно було приховувати й чого позбавлятись.

Історія індустріального Донбасу – це механізація, колективна робота тисяч «Героїв Праці», які виконували функцію гвинтиків у одному складному годинниковому механізмі (символічно, що на зміну г’юзівських/донецьких робочих пробуджував саме механізований гудок, який привіз валлійський підприємець для свого металургійного заводу. Гудок, між іншим, працював й у часи боротьби з шумом).

У тридцяті роки заводський гудок став головним звуком, що символізував появу нової релігії.

Метафора гвинтиків також обрана не випадково, політика механізації Донбасу потребувала системної кропіткої праці на роки та години. План можна було лише перевиконати. Разом із тим «нероби» або не надто старанні люди автоматично отримували статус «ворогів», адже їхні дії не були спрямовані на розквіт соціалізму, а відтак підривали діючу систему.

Так, у період з 1938 по 1991 рік в СРСР налічувалося, за різними даними, від 20 605 до 21 560 героїв соціалістичної праці. Це новатори-трудівники, які мали «високі трудові показники» у галузі промисловості, сільського господарства та інших галузях виробництва. Серед них і головний передовик Олексій Стаханов, іменем якого було названо робітничий ударницький рух. Цікаво, що «стаханівський рух» виник у 1935 і продовжувався у наступні роки, які в історії регіону також символізували  час кривавих репресій.

До речі, Стаханов теж пожертвував своїм особистим та соціальним заради соціалізму. Справжнє ім’я робітника – Олександр. Підтвердження цього – особистий документ чоловіка, що перебуває у колекції Донецького обласного краєзнавчого музею. Ім’я потрібно було переробити через помилку у газеті «Правда», що надрукувала замітку про видобуток вугілля з неправильним іменем. Стаханов намагався виправити помилку, написавши листа Сталіну, однак отримав відповідь, що «Правда» ніколи не бреше. Щоб виправити це становище Стаханов вимушений був замінити своє справжнє ім’я на те, яке надрукувала газета.

Повертаючись до теми репресій, варто зауважити, що за даними японського дослідника Гіроакі Куромії, в Україні у 1937–1938 років було заарештовано 267 579 осіб і 122 237 засуджено до розстрілу. В Сталінській (нині Донецькій) області було відкрито щонайменше 33 774 політичні справи, більшість із них у 1937–1938 роки. Якщо рахувати, що деякі справи стосуються кількох людей, то отримуємо кількість репресованих 40–50 тис. осіб. У Ворошиловградській (нині Луганській) області було близько 40 тис. справ((Гіроакі Куромія. Свобода і терор на Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1980–1990-ті роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; передм. Г. Немирі. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002, с. 352–353.)).

Втім справді порахувати, скільки людей було розстріляно на Донбасі, неможливо. За словами Куромії, кількість репресованих у цьому регіоні дорівнювала третині кількості репресованих у всій Україні. Куромія каже, що чим більше ставало викликів для Героїв, тим більше проблем це викликало, зокрема, для самих трудівників. Мова йде, передусім, про смертність та травматичність під час виробничого процесу. А через те, що за ідеологічною програмою Герої не могли гинути через похибки системи; у смертності трудівника був винен ніхто інший, як «Ворог», яких шукали і серед партії, і серед трудового колективу та керівництва підприємств. Як ми бачимо, вже тоді у регіоні людей починали маркувати як «своїх та чужих», «героїв та ворогів»((Поляризація, іншування та героїзація відбувались і на рівні шахтарського фольклору. Наприклад слова з пісні «Шахтарська лірична» й сьогодні використовуються як єдино правильний наратив: Что ты знаешь о солнце, // Если в шахте ты не был, // Если ходишь под солнцем с утра? // Только то ценит солнце и высокое небо, // Кто поднялся с зарей нагора.)). Ця диспозиція призводила до того, що робітники писали доноси та доповідні записки на конкретних людей, що їм не подобались. Не було важливо, чи винна була така люди у «скоєнні злочину» чи ні – записка була головним аргументом у слідстві.

Ілюстрацією до такої політики є роман «Шахта №8»((Прикметно, що документальний фільм «Шахта №8» естонської режисерки Маріанни Каат, який було знято у місті Сніжне Донецької області має зовсім іншу сюжетну лінію. Герой фільму – хлопець із так званої «неблагополучної» родини, який працює на копанках, щоб прогодувати себе і свою сестру. Після презентації фільму в Україні та великого розголосу у медіа відносно цієї проблематики, хлопця жорстоко побили. Причиною побиття називають заздрість місцевих мешканців. Фактично хлопця назвали «ворогом», який руйнує робочу систему (актуалізує закриття нелегальних шахт), що склалась у цьому місці.)) (опубліковано на сторінках видання «Молодой шахтер», 1925) відомого радянського письменника з Донбасу Бориса Горбатова. Сюжет цього літературного твору полягає якраз у тому, що головний герой шахтар Васька разом зі своїми друзями «викриває ворогів».

Варто зауважити, що саме наприкінці 30-тих років минулого століття посилюється пропаганда, зокрема аудіо-візуальна та художня. Саме у цей час були створені так звані «спецфонди» у музеях, куди відправляли недостатньо правильні та непідходящі до нової політики твори.

Радянська система намагалась у всіх сферах переконати людину, у тому хто є «свій», а хто – «чужий», хто – «герой», а хто – «ворог». Таким чином, розпочата після 1917 року робота із «забуття» старого та створення нового Донбасу («організоване забуття» – соціологічний термін, що характеризує «втрату пам’яті» населення певної території через агресивну політику колоніста), набирає потужну силу в 30-ті. Нова політика потребувала нових символів, образів, кодів, церемоній та ритуалів. Такими ритуалами й образами ставало спершу знищення старих пам’яток та згодом сакралізація «героїв», що загинули від рук «ворогів».

За словами донецької дослідниці Оксани Міхєєвої((Дослідниця проаналізувала путівники по Сталіно /Донецьку за 1956, 1960, 1968, 1972, 1975/76, 1983, 1986, 2003 роки, а також розглянула пам’ятники вказаного міста з точки зору часу їх встановлення (Дореволюційні часи; 1920-ті роки; 1930-ті – початок 1950-х років, «сталінські часи»; друга половина 1950-х – середина1980-х – період, коли Радянським союзом керували М. С. Хрущов та Л. І. Брежнєв; Місто часів перебудови (друга половина 1980-х – початок 1990-х рр.); кінець1990-х – початок 2000 рр. – часи незалежної України).)), через політику відторгнення та «втрати пам’яті» на той момент у місті вже не залишилось пам’ятників, які б нагадували про дореволюційний період (Юзівку). Одразу після знищення дореволюційних скульптур чи згадок були возвеличені нові монументи «потрібним» владі героями. Фактично першими такими знаковими місцями були колективні могили розстріляних під час мітингів страйкарів, «палих комунарів», які, за лексикою путівників 1956 року, загинули від рук «ворогів народу», загиблих міліціонерів та ін.((Міхєєва О. Організоване забуття та феномен пригадування (на прикладі пам’ятників Донецка) //Критика. – 9 (107), вересень 2006.)) Крім того, у 1950–1960-ті роки з’являється серія пам’ятників, пов’язаних із подіями революцій 1905–1907 років та соціалістичної революції 1917-го.

«Організоване забуття» для Донбасу було дуже важливе, адже саме тут потрібно було створити цілісну слухняну працьовиту спільноту. Тож великий індустріальний регіон, у якому жили різні національності, мав забути свою національну приналежність, адже відтепер цією національністю став соціалізм, колективізація та механізація. Та головна ідея відбудови регіону змогла бути реалізована також і за допомогою великою спільної мрії та ентузіазму (пристрасті)((Попри те, що село начебто залишалось у пріоритеті радянської влади, селяни страждали від утисків. Бідність змушувала їх ходити по наймах, а згодом перепрофілюватись у робітників заводу. До прикладу, мешканка грецького села Кам’янка (Карань) на Донеччині згадує, що лише у 1956 році становище місцевих селян покращилось. До цього селяни мусили ходити по наймах, їм забороняли пересуватись до інших сіл тощо. Однак попри заборони, жителі села намагалися зберігати свої традиції та звичаї, таємно хрестили дітей. У 2010 році жителі села почали власноруч збирати артефакти появи поселення і формувати музей. Джерело: http://www.day.kiev.ua/ru/article/puteshestviya/istoriya-donetchiny-grecheskiy-epizod)).

Попри те, що в регіоні пам’ятники та скульптури новим лідерам та героям з’являються ще у 20-тих роках, зокрема пам’ятник Артему в Святогірську (1926) та Бахмуті (нині Артемівськ) (1924, не зберігся). У самому ж Сталіному (нині Донецьку) перший монумент з’являється у 1937 році. Першим візуальним ідеологічним компонентом тогочасного міста став бюст Феліксові Дзержинському, який і досі прикрашає Пожежну площу міста, недалеко від колишнього обласного управління міліції, що навесні 2014 року було захоплене бойовиками((Міхєєва О. Організоване забуття та феномен пригадування (на прикладі пам’ятників Донецка) //Критика. – 9 (107), вересень 2006.)).

Водночас у 1936 році у журналі «Новый мир» був опублікований роман Павла Ніліна «Людина йде вгору (Нариси звичайного життя)», який пізніше стане основою фільму режисера з Донбасу Леоніла Лукова «Большая жизнь» (1939). У центрі кінофільму історія про перетворення «обдарованого російського хлопця»((Р. Юренев, Трудная жизнь «Большой жизни»/ «Советский экран» № 4, 1989 год / Джерело:  http://www.russiandvd.com/store/newsreport.asp?id={ACCDB5F4-655B-4A3A-8FFB-804CBD54C867} )) Валуна з п’яниці та дебошира у могутнього парубка. Метафора перетворення – сцена із суду, де старий мудрий шахтар промовляє про «справжні моральні цінності». Однак на шляху перетворення стають «шкідники». Отже спочатку поганий персонаж на очах глядача стає жертвою. Тільки після подолання конфлікту перед шахтарем відкривається «велике життя». Попри те, що фільм став лідером прокату, режисеру, автору та композитору висувають обвинувачення у тому, що вони «створюють у глядача помилкове враження, ніби відновлення шахт Донбасу після його звільнення від німецьких загарбників і видобуток вугілля здійснюються в Донбасі не на основі сучасної передової техніки і механізації трудових процесів, а шляхом застосування грубої фізичної сили, давно застарілої техніки і консервативних методів роботи; нібито ініціатива робітників з відновлення шахт не тільки не зустріла підтримки з боку держави, але проводилась шахтарями при протидії державних організацій. Фальшиво зображені партійні працівники. Проповідує відсталість, безкультур’я і невігластво. Найкращі за задумом фільму люди є непробудним п’яницями. Всі ці низькопробні прийоми постановників, розраховані на найбільш різнокаліберні смаки і особливо смаки відсталих людей, відсуваючи на задній план основну тему фільму – відновлення Донбасу»((Там само.)).

Радянський кінознавець Юрєнєв((Там само.)) зазначає, що Сталін прагнув бачити у фільмах про Донбас (а очевидно, й у іншій візуальній інформації) «парадне, переможне, бездоганне відновлення воєнних руйнувань», не за допомогою звичайних людей, а за допомогою радянської системи, зокрема самого Сталіна.

Пізніше Луков знімає фільм за сценарієм вже згаданого письменника з Донбасу Бориса Горбатова «Донецькі шахтарі» (1951). Конфлікт фільму відбувається не між поганими та хорошими, а між хорошими і хорошими. У цьому фільмі створений привабливий образ регіону, у якому шахтарі отримують перед пенсією великі світлі квартири, шахти виглядають модернізованими, а молоді шахтарі є новаторами. Саме такий образ був відзначений сталінською премією другого ступеня і саме до такого фільму була прикута увага глядачів. Натомість друга серія «Великого життя» зовсім не була помічена критиками, а відтак і глядачами.

Важку працю, якої потребував регіон, потрібно було завжди підживлювати бажанням людей жертвувати свої сили на механізацію. Цього не можна було б уявити, якби не великий авантюризм та ентузіазм, який керував людьми у той час. Важка індустрія, доменне виробництво, котли, труби – все це виглядало досить авангардно у порівнянні з сільським господарством. Саме акцентування уваги на таких факторах допомагало приховувати недоліки виробництва чи відсутність правового захисту трудящих та вирішення інших соціальних питань.

Бажання бути на передовій, «у авангарді» викликало велику пристрасть, жагу, одержимість до певної сконструйованої мрії (наприклад можна згадати радянський агітаційний лозунг «Побільше ентузіазму!»). Показовим у цьому сенсі є епізод з першого звукового радянського документального кінофільму «Ентузіазм: симфонія Донбасу», що був знятий Дзигою Вертовим у 1930 році на шахтах Донбасу як ілюстрацію виконання п’ятирічного плану. Однак насправді фільм зафіксував не лише нову систему трудових відносин, а й цю неймовірну жагу до переробки/перевтілення. У фільмі режисер часто знімає робітників, використовуючи гострий кут зйомки знизу вгору, акцентуючи увагу якраз на тому, що людина при індустріалізації ставала великою та могутньою (саме тут варто згадати про давньогрецьких героїв, що були подібними до Богів).

Цікаво, що такий самий кут знизу вгору використовували Іван Кавалерідзе у виконанні пам’ятника Артему та Михайло Бєльський у створенні картини «Металурги Донбасу» (художник зобразив групу робочих у злагодженому трудовому ритмі на тлі гігантських труб і доменних печей). Герої обох робіт постають в образі Прометеїв, що видобувають вогонь. У роботі Кавалерідзе це підкреслено піднятою вгору рукою, на картині Бєльського – тим, що за шахтарями стоїть добутий у важкій праці вогонь.

Однак образ Прометея цікавий не тільки тому, що він дає людям надію та силу, а передусім тому, що за легендою, саме Прометей створив із землі людей.

Отож перед нами вже не звичайний робітник – а той самий давньогрецький герой. Саме такі люди відбудовують Донбас, створюючи високотехнологічне виробництво металу та сталі, руйнуючи дзвіниці церков та створюючи на їхньому місці нові релігійні вівтарі((Так, до прикладу пам’ятник Володимиру Леніну у місті Слов’янську Донецької області поставили на місці зруйнованої церкви.)). Саме такі люди мають представляти у кінематографі та іншій візуальній культурі робітників нового ґатунку.

У фільмі Вертова ми добре бачимо, як на місце релігійних та царських символів (корони з двоголовим орлом та хреста) приходять нові радянські  образи – прапор із серпом і молотом та п’ятикутна зірка. У своїй статті Корнелія Ічін((Корнелія Ічін. Пролетаріат зненацька: «Симфонія Донбасу» Дзиги Вертова / University of Торонто, Academic Electronic Journal in Slavic Studies http://sites.utoronto.ca/tsq/22/ichin22.shtml)) акцентує увагу на аудіо-візуальних чинниках зміни соціуму: п’яниць та ледарів, яких ми бачимо на початку фільму, замінюють трудівники-герої. Звуки робітничих гасел та промисловості заступають звуки молитов та дзвіниць. Тут з’являється той самий промисловий гудок, про який було згадано раніше. Довершує ідеологічний образ кадр, у якому камера фокусується спочатку від заводу-фабрики-шахти до неба, таким чином акцентуючи увагу на тому, що в новому суспільстві трудівник відіграє роль бога. Соціальні метаморфози контекстуально підкреслено змінами у природі, зокрема звуками грози. Цікаво, що у боротьбі за нове присутні як чоловіки, так і жінки.

Такі фрази як «Повернемо країні вугільний борг!», «Донбас іде в наступ!», що використано у фільмі, створюють ще й інший лейтмотив: будь-який справжній Герой має повністю віддатись державі, віддячити їй за можливість бути в авангарді змін. Робота стає воєнним фронтом, на якому обов’язково потрібно було перемагати. І перемагали.

Таким чином, те, що в радянські часи називали ентузіазмом («П’ятирічку за чотири роки!», «Переробимо за чотири роки країну з аграрної у індустріально-аграрну») виглядало як божевілля. Адже зі збільшенням робочих годин та навантаження модернізації у трудовому законодавстві та правах робітників не відбувалось. Так, до прикладу, жінки користувались меншими правами, ніж чоловіки, хоча жінки були присутніми у всіх видах виробництв і віддавали не менше сил роботі, а почасти й більше. Попри те, що протягом останніх років образ сильного «чоловічого», «героїчного», «трудового» регіону продовжували розвивати як головний наратив цієї території, станом на 2013 рік середньостатистична людина Донецька – це громадянка, жінка віком близько 45 років((Как выглядит среднестатистическая жительница Донецка / Муниципальная газета http://mungaz.net/main/5479-kak-vyglyadit-srednestatisticheskaya-zhitelnica-donecka.html)).

Попри те, що офіційний дискурс проголошував жінку як повноправну членкиню суспільства (так, у журналі «Работница» йшлося про те, що індустріалізація потребує нових робочих рук і відтак створення нових робочих місць та залучення жінок у роботу може вирішити проблему безробіття. Адже у 20-тих роках жінки складали основну масу безробітних). Насправді поряд із чоловіками-героями на Донбасі теж були трудівниці-героїні, які так само працювали на виробництві. Так, у 1937-році жінки складали майже половину (40%) міських робітників.

Найбільш відома жінка працівниця-героїня – Паша Ангеліна,  механізаторка сільського господарства, бригадир тракторної бригади колгоспу ім. Сталіна Старобешівського району Сталінської області, державна та громадська діячка. Саме завдяки Ангеліній була створена перша жіноча тракторна бригада в Україні. Однак попри те, що жінка виконувала так звані «чоловічі» функції (керувала бригадою, боролась за права робітників, видавала рекордні результати, вчилась в університеті та була депутатом), у жіночих журналах («Крестьянка», «Работница») її зображали здебільшого як матір та господиню.

Про жінку-передовичку розповідали школярам з Донецької області на уроках історії та у музеях, однак візуально її образ так і не закріпився у ландшафті регіону. На Донбасі й до сьогодні немає жодного монументу чи пам’ятки, яка б нагадувала про громадський внесок Ангеліної.

Про іншу жінку-героїню, яка так само залишилась за кадром історіографії та суспільного визнання, Любов Яблонську, можна дізнатись із дошки пошани заводу «Азовсталь», де вона працювала довгий час. У Маріуполь на новий завод жінка потрапила після навчання у Московському університеті та роботи на Керченському заводі, у 1932 році – році великого голоду. Тоді вона мала очолити «Доменстрой» та звести доменний цех нового металургійного гіганту. На той момент така задача вважалась однією з найбільш складних, труднощі додавало й те, що у масовій свідомості жінка не мала працювати із домнами. Яблонська також зіграла важливу роль у відновленні регіону після Другої світової війни. «У 1941 році я втратила єдиного сина (загинув на фронті Великої Вітчизняної війни), і єдине, що в мене залишилося, – це праця»((Сергей Буров. Любовь Яблонская / Джерело: http://old-mariupol.com.ua/lyubov-yablonskaya/)), – писала вона у своїх листах.

У цьому переліку варто згадати й ті історії звичайних робітниць, які було описано на початку статті.

Друга світова війна змінила як умови праці, так і умови героїзації. Відтепер герої пішли на фронт, а жінки мали відбудовувати регіон (вочевидь, не так героїчно). Адже, саме у той час, коли «чоловіки захищали землю», жінки працювали на виробництві, створюючи економічний тил та інфраструктуру. Одразу після того, як війна закінчилась, жінкам запропонували повернутись на «свої місця» і продовжувати виконувати функцію «берегині» та «матері». Відтак з’явилось звання Мати-героїня, яке надавали лише у випадку, якщо жінка народжувала 11 дітей, і всі вони на момент коли 11-тій дитині виповнювався рік, були живі. Та післявоєнний голод, що прийшов разом із перемогою, не жалів нікого, в першу чергу, дітей.

Історію про післявоєнний Донбас зафільмовано у художній кінороботі Володимира Хотиненка «Дзеркало для героя» (1987). На перший погляд, картина справляє враження сімейно-побутового фільму, що підіймає питання відносин батьків та дітей, однак незначні моменти в  кіно, з сьогоднішньої перспективи, змушують поглянути на фільм з іншого боку. Зокрема, мова йде про історію героя другого плану Немчинова, якого у 80-тих роках посадили до в’язниці через те, що на шахті, де працював чоловік, стався обвал. Потрапляючи у зашморг часу в 40-ві роки 20-го століття він хоче змінити ситуацію на підприємстві, намагається вплинути на ситуацію через тиск на тодішнього директора шахти, хоче його вмовити закрити шахту через велику небезпеку для людей та технічні проблеми. Однак ще тоді у 40-вих роках директор шахти («справжній господарник») відмовляється від цього, наполягаючи на тому, що шахта ще не раз може перевиконати план.

Візуальна картина, що описує у фільмі 1949 рік, одночасно характеризує великий ентузіазм та бажання розбудовувати післявоєнний регіон, а також тотальну бідність: люди працюють у три зміни («Для нас немає перешкод! А нам їх і не треба!»), живуть хтось у гуртожитках, хтось у власних будинках, велику робочу напругу знімають за допомогою алкоголю та нечастих масових культурних заходів, що хоч якось відволікають від роботи та створюють нові візуальні коди для людей.

Ще один важливий момент фільму – батько головного героя Пшеничного попри свою любов до регіону, а також важкий труд теж став заручником системи, і через свою жагу до збереження людських цінностей був позбавлений волі.

«Дзеркало для героя» – фільм, у першу чергу, про нездійснені мрії: відсутність реформування та модернізації шахт, що призводила до загибелі шахтарів; відсутність достатнього економічного статку робітників збільшувала трудові годин та зміни, від чого працівники знесилювались і спустошувались. Велика мрія про багатий регіон так і залишилась нездійсненою.

Варто зауважити, що зйомки відбувались у кількох місцях: селищі Абакумовка в Донецьку, Курахівці Донецької області,  Боковому-Платовому на Луганщині, а також на кордоні Донецька та Макіївки в Червоногвардійському районі Макіївки,  селищі Карла Маркса та у Донецьку. Разом всі ці пейзажі створюють єдиний простір у фільмі – типове шахтарське селище міського типу, яке лишалося незмінним до подій нинішньої війни на Донбасі.

Медійний образ нескореного Донбасу створила, зокрема, кіноробота з промовистою назвою «Нескорені», що була створена на Київській кіностудії в 1945 році Марком Донським за однойменною повістю згаданого у статті Бориса Горбатова (приз критиків на Міжнародному кінофестивалі у Венеції в 1946 році).

Історія, яку описує Горбатов у книзі, – ще одна, на перший погляд, сімейно-побутова дискусія навколо стосунків дітей та батьків. Традиційно, саме «чоловічі» проблеми вирішуються у творі, між батьком та сином-зрадником. У цьому сенсі майже канонічною є фраза батька про те, що потрібно захищати «Государство», що також несе в собі чоловічий наратив (при цьому, «Государство» – це був народ, а уособленням народу був Сталін).

Варто зауважити, що книга Горбатова, за якою було знято фільм, виступала самостійним ідеологічним ресурсом на Донбасі. Розподіл тиражу цієї книги відбувався таким чином (серед областей УСРСР)((Центральний Державний Архів Вищих органів влади і управління України. – Ф.Р.2. – Оп.7. Зб. 2998. – (№13.) – С. 26.)):

Донецька (Сталінська) область – 1100

Полтавська – 1000

Дніпропетровська – 800

Київська – 800

Харківська – 800

Кам’янець-Подільська – 700

Вінницька – 500

Луганська (Ворошиловградська) область – 500

Кіровоградська – 500

Львівська – 300

Сумська – 300

Дрогобицька – 200

Житомирська – 200

Запорізька – 200

Ізмаїльська – 200

Волинська – 200

Миколаївська – 200

Одеська – 200

Рівненська – 200

Івано-Франківська (Станіславська) область – 200

Тернопільська – 200

Чернігівська – 200

Чернівецька – 200

м. Київ – 200

Таким чином, найбільше книг було доставлено у центрально-східні регіони України, найбільше – на Донбас. Причин може бути декілька. Перша з них – автор писав про цей регіон і мав походження саме звідти, тож можна припустити, що читачів з Донбасу книга про війну могла зацікавити більше, ніж наприклад, людей із Західної України. Разом з тим у своїй статті «Методи і форми ідеологічної та агітаційно-пропагандистської діяльності  радянських органів репатріації “переміщених осіб” на території України у 1945 році»((Методи і форми ідеологічної та агітаційно–пропагандистської діяльності радянських органів репатріації «переміщених осіб» на території України у 1945 році / А. С. Андрєєв // Гілея: науковий вісник. – 2013. – № 72. – С. 147–154. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/gileya_2013_72_28.pdf)) А. Андрєєв зазначає, що причина такого розподілу полягає у тому, що саме в ці райони прибула найбільша кількість репатріантів. Автор статті також зауважує, що фільми та література – це не єдині способи формування нової свідомості. За його словами, великою популярністю користувались плакати, слогани, мітинги та навіть ляльковий театр.

На прикладі обраних мистецьких робіт ми бачимо, що соціальна роль трудівника-передовика постійно трансформовувалась, та завжди її наратив залишався сильним. Важка праця стала головним критерієм формування правил гри на Донбасі, що супроводжувались водночас пристрастю та насиллям. Все це змушувало людину позбуватись того, ким вона була до створення регіону.

Ця стаття постійно переривалась на згадки про жінок. Вона починалась індивідуальними згадками людей про дівчат, що приїхали на Донбас. У статті також згадані жінки-передовички. Однак, всі ці історії, як ми бачимо, залишаються скоріше в усній історії. Жодних скульптурних монументів, мінімальна присутність у візуальній культурі, зокрема кіно, поодинокі згадки в образотворчому мистецтві. Та, ідея цієї статті показати не тільки те, що жінок «не було у просторі», а й те, що й чоловіки так само існували як певні змодельовані персонажі. Механізація, про яку йшла мова, механізувала і людей, перетворивши їх на систему.

Третій, пізній героїчний період у давньогрецькій міфології, якраз розповідає про становлення держави та складні суспільні відносини, греки збільшували свої знання про світ, однак розуміли неминучість долі, буття та фатуму, що часом межують зі злом та абсурдом. У пізньому періоді поступово занепадала релігія. Герої цього періоду Прометей та Сізіф замінюють один одного. Ця метафора невипадкова. Героїв-реформаторів, героїв-авангардистів замінили люди, що стали системними гвинтиками у механізмі, який не вдосконалювався протягом десятиліть. Робітники, які щодня йшли на свою роботу, фактично, виконували сізіфову працю, адже механізація скінчилась, а людська ручна праця так і залишилась у деяких регіонах. Відтак і міф про незламний сильний регіон із «чоловічим» характером у тому форматі перестав функціонувати, поступившись іншому міфу, пов’язаному із іншим чоловічим наративом – однак у же воєнним.

 

Текст написаний у рамках Гендерних досліджень проекту Донбаські студії та за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Поданий матеріал частково викладався під час спеціальної екскурсії Герої Донбасу. Інвентаризація у рамках виставки Герої. Спроба інвентаризації у Національному художньому музеї України.