Минулого тижня я отримала з Київської міської державної адміністрації список об’єктів, котрі мають бути демоновані в рамках декомунізаційного закону. У цьому переліку зазначені дві мозаїки 1980-1982 років з житлових будинків на проспекті Перемоги, а саме Трипілля та Київська Русь Івана Литовченка та Володимира Прядки. Яким чином саме ці роботи потрапили до переліку – абсолютно незрозуміло. .

Коли відповідальна людина публічно заявляє на повному серйозі, що на станції метро Палац Україна треба зірки замінити на тризуби, а червоноармійця на вояка ОУН, то мені стає ніяково.

Катя Берлова долучилася до ЗАХОПЛЕННЯ вже маючи ідею проекту Глухота. «Все відбулося так вчасно — говорить Катя, — народження ідеї та момент реалізації були не розділені в часі». Для художниці це важливо, адже її творчість можна назвати імпульсивною та спонтанною. Досліджуючи чуттєве, художниця транспонує його в соціальне.

Якщо прослідкувати спроби колаборації сучасного мистецтва та бізнесу, то то можна знайти більш-менш успішні приклади інтеграції бізнесу в сферу сучасного мистецтва. А от рух в зворотньому напрямку дещо ускладнений: сучасному мистецтву на території бізнесу часто не вистачає не стільки місця, скільки розуміння.

Однією з беззаперечних принад проекту ЗАХОПЛЕННЯ є його спонтанність на непередбачуваність. Об’єкти раптово виникають у несподіваних місцях і так же непомітно розчиняються у міському просторі.