Письменник Олексій Чупа, Макіївка, Україна
Кожного разу, коли зустрічаєш людину з Донбасу, є ризик, що розмова перетвориться на безкінечний пошук причин, які призвели до сьогоднішнього воєнного стану. Крім того, це ще й спроба рефлексії і терапії, пошук власної ідентичності та відповідей на «одвічні питання», які загострились під час війни. Такою виявилася й зустріч з макіївським письменником Олексієм Чупою. Цікаво, що сам Олексій називає себе саме україномовним «макіївським» письменником, а не донецьким, чи донбаським, чи просто українським. І майже більшість своїх текстів він писав під час робочих змін, працюючи на Ясинівському коксохімічному заводі.
Рівно сім років тому він вийшов на сцену донецького слему, де зачитав свої вірші. Згодом він опублікував власним коштом книгу поезій Українсько-російський словник (2010-2011), спільну з Вадимом Цикорієм збірку поезій 69 (2011), а також прозу Акваріум (2011). Все це можна знайти у відкритому доступі в Інтернеті. До того ж Чупа публікувався у літературних журналах, однак в Україні про нього заговорили лише зараз. В цьому році Олексій дебютував на українській літературній сцені двома романами – 10 слів про Вітчизну та Бомжі Донбасу. Останній роман потрапив у лонг-лист конкурсу Книга року ВВС. У його планах на найближчі п’ять років – написання українських Сто років самотності. А до кінця року Чупа збирається видати ще дві книги – малу прозу Казки мого бомбосховища, що запланована на грудень, та збірку поезій.
Катерина Яковленко В інтерв’ю ВВС Україна ти зазначив, що твій роман — про альтернативну історію та спроби вписати історію Донеччини в український контекст. Це твоя позиція як письменника-громадянина чи позиція письменника-дослідника, який копався в архівах чи документах?
Олексій Чупа На це питання важко відповісти. Для мене ця книга — Рукопис слюсаря Вагнера, яка потім стала романом Бомжі Донбасу, — була спробою втечі від реальності. Мені, як донецькому українцеві, хотілось би вірити в те, що я в регіоні з’явився не випадково, що для цього були певні передумови. У цьому творі я намагався відшукати для цього фундамент і створити ілюзію своєї невипадкоості. Ясно, що ніякої великої цивілізації, про яку я пишу, на території нинішнього заводу в Макіївці не було, поки Капустін не знайшов поклади вугілля. А громадянська позиція це вже вторинне, первинне — пошук мого власного фундаменту.
— Тобто для тебе світ, придуманий тобою, увесь цей фундамент є ілюзією?
— Зараз я більше схильний думати, що був там випадковою людиною, на жаль. Тому так, Бомжі Донбасу — це моя персональна ілюзія, яка раптом стала відомою більшому загалу.
— Але фактично своєю фігурою та романами ти вписуєш донецьку літературу в загальний український культурний контекст. Раніше, кажучи про літературу Донбасу, згадували в першу чергу стару школу – Стуса, Тихого. Були й інші цікаві літератори, однак про них згадували побіжно. Сьогодні, з урахуванням подій, підвищилась цікавість до Донбасу як до регіону у тому числі літературного.
— Звісно, мені би дуже хотілося, щоб мене характеризували як українського письменника на Донбасі. Я дуже багато «пахав» до того, щоб видати ці книжки. Однак мені видається, що такими розмовами про «вписування в контекст» ми просто хочемо затримати при Україні цей регіон. Це дуже паскудна роль і я маю пригнічене відчуття щодо розвитку Донбасу. Ту частину, яка сьогодні знаходиться під контролем сепаратистів, ми втратили надовго. До цього висновку я прийшов, аналізуючи не тільки події останнього часу. Я бачу, що частково тим людям, які залишились, все одно, хто керуватиме регіоном, і зараз вони схилили голову перед автоматами. І з огляду на те, що Україна себе позиціонує як ліберальна і та, яка не може швидко врегулювати конфлікт, «мирні громадяни» обиратимуть умовну «ДНР». За великим рахунком, байдуже, за якими законами жити, головне — встановлення реального миру та припинення вогню. Адже загострення та затягування конфлікту не сприяє покращенню ситуації. Була надія на врегулювання ситуації: у квітні-серпні у мене було відчуття, що конфлікт завершиться найближчим часом. Однак вже листопад — і нічого не змінилось. Тим більше, що нещодавно сепаратистами були проведені вибори і обрано «легітимного» представника, який підтримується абсолютно конкретною державою, від якої залежить багато різних речей у світовій економіці. І тому я вважаю, що ці території втрачені. Найближчі кілька років це може так і залишитись. Я б дуже хотів, щоб було знайдено якийсь формат діалогу, адже неможливо жити постійно під обстрілами. Я розмовляю зі своїми батьками і бачу, як там міняються погляди. Сьогодні єдиним бажанням людей є припинення бомбувань. Коли це буде зроблено, можна говорити про продовження життя. І можливо тому саме відчуження цієї окупованої території на певний період було б тимчасовим рішенням проблеми.
— Тема війни, як і тема переселенців і біженців входить у літературу знову і, можливо, ще надовго закріпиться. Пам’ятаєш був такий есей Івана Багряного Чому я не хочу повертатись до СРСР? Його думки можна сьогодні ототожнити з тим, чому люди покидали Донецький регіон ще до воєнних дій, а тим паче з тим, чому вони не хочуть залишатись там сьогодні. Тема переселенства була піднята у представників Донеччини давно. Варто згадати хоча б графічну роботу План побега из Донецкой области Романа Мініна…
— Тема розвинеться та закріпиться й надалі. Адже війна, як для України, так і для Донбасу — шокова річ. Зрозуміло, що без Росії, цей конфлікт не став би таким масштабним. Але чимало людей з українськими паспортами стали до лав так званого «ополчення ДНР» та «ЛНР». І це для нас є величезною травмою, яка буде лікуватись і осмислюватись не один рік. Навіть не знаю, що може бути більш серйозним для нас. Наприклад, для мене — це біль на все життя. Мені, на жаль, від цього тепер нікуди не втекти. А оскільки література досліджує суспільні процеси і реагує на них, то всі мої переживання точно виллються в інші тексти. Як і в інших авторів. Я був би дуже щасливий, якби все це подавалося чесно, адже ми бачимо, наскільки спаплюженою інколи буває інформація.
— Тут є ризик потрапити у кон’юнктуру ринку…
— Моя книжка, до речі, лише назвою попадає під кон’юнктуру. Мені на презентації книги Бомжі Донбасу в Чернівцях сказали, що я продався за миску «київської пахльопки», мовляв, своєю книгою я принижено ставлюсь до Донбасу. Після цього я зрозумів, що людина, по-перше, не була в регіоні ніколи, а по-друге,— не читала книгу. Адже у книзі я розповідаю про Донбас із самоіронією та теплотою. Можливо, назва книги видалася різкою, але якби не вона, скільки б людей її прочитало?
— Кому належить ідея перейменування книги?
— Видавцеві. Він побачив фото для обкладинки, яке зробив мій молодший брат під час ремонту на дачі, і зрозумів, що це саме те, що має бути. Згодом із фото виросла й назва роману. І цікаво, що люди, які впізнають мене на обкладинці, розуміють, що всередині книги на них чекає іронія та любов до Донбасу.
— А чи можна його любити і за що?
— Я ж люблю. Інша штука, що під час великих дискусій з різними людьми, я бачу частину людей інфантильними дітьми, які не знають, чого хочуть, і схиляють голови перед силою. Як маленькі діти впевнені, що батьки їм усе винні, так і мешканці Донбасу думають, що Київ має подарувати їм все. Вони самі не знають чого хочуть і до чого апелюють. Часто з цього випливають маразматичні речі. Наприклад, проводять хресну ходу на площі Леніна у Донецьку і при цьому святкують іменини Романових. Це ж те саме, якби Гітлер святкував Хануку з євреями.
— Але це частково і загальноукраїнська проблема — неможливість будувати грамотну своєчасну регіональну політику.
— Сьогодні люди живуть у паралельній реальності, яку створювали і медіа, і політтехнологи. Найбільшою поразкою була відсутність єдиного інформаційного простору. І мене більше турбує те, що сьогодні все ще не дали раду російським серіалам та іншим пропагандистським речам. Адже стільки років плекався образ «бравого руського солдата», який згодом увійшов на територію Сходу України і почав воювати начебто за простих людей. Бо ці «зелені чоловічки» стали образами героїв. Тому російські канали мають бути вимкнені — це наш прямий ворог.
Мої бабусі перебрались на Донеччину із Західної України ще в 50-х роках. Донбас це багатонаціональний регіон, хоча були етнічні групи, які були більшими. Росіяни виявились у цьому плані не більшими за кількістю, а більш агресивними. Україні з самого початку потрібно було займатись насамперед усією Східною Україною. Це велике-велике щастя, що в нас сьогодні немає Криворізької народної республіки, Дніпропетровської, Харківської і так далі. Добре, що там знайшлись люди, чия політична воля залишити ці регіони українськими. Їм пощастило.
— На Донбасі теж видно політику олігархів, зокрема одного.
— Донецькі олігархи хотіли всидіти на двох стільцях. Однак в них це не вийшло, як ми бачимо. Люди з усіх боків незадоволені позицією Ахметова. Багато робітників залишається без роботи. Коли я виїжджав з Макіївки, частина залізничного полотна була знищена, не ходили потяги. Це все також впливає на думки людей.
— До речі, щодо заводу, на якому ти працював, у якому стані він, чи працює зараз?
— Працює, але не на повні потужності. Я не маю конкретних даних щодо кількості людей, які ходять на роботу, а які поїхали. У серпні було помітно, що люди почали масово звільнятись і було багато вакансій. Доводилось працювати за двох. Мені невідомо, хто повернувся, а хто – ні. На жаль, я також не маю також точних даних щодо потужностей, бо знаю, що були здійснені деякі ушкодження . Продукція направляється у Маріуполь, Запоріжжя та Кривий Ріг, експортні – Іран та Сербію.
— А як розвивались події у Макіївці?
— Макіївка майже увесь час була найтихішим місцем. Перші гаубіци та сліди від танків я побачив у серпні. Захоплення адміністративних будинків було тихим — їх, простіше кажучи, здали. Коли я проходив повз адміністрацію, ніколи не бачив там більше десяти людей в камуфляжі одночасно. Людей зі зброєю фактично не було. На півмільйона населення у нас побудували лише чотири блокпости. Така відносно тиха ситуація і відсутність активних бойових дій призвели до того, що люди ставились до цього «нормально». І от коли вперше місто накрило, я почув у бомбосховищі усю ненависть. Однак потім я побачив, як мешканці Макіївки голосували на виборах за «ДНР», і зрозумів, що пам’ять у всіх коротка.
— А скільки часу ти був у бомбосховищі?
— Два чи три дні. Потім я виїхав. Але не тому, що почали бомбити, а тому, що через снаряд зупинився завод і я зрозумів, що роботи мені не бачити ще два місяці як мінімум. Якраз тоді мені надійшла пропозиція щодо роботи зі Львова і я погодився. Якби завод працював, я б можливо і не виїхав, адже до цього ходив під обстрілами на роботу як і більшість робітників.
— А чи платили зарплатню в той час?
— Платили. Був час, коли не перерахували гроші на картки — були шалені черги за грошима. Але я точно не можу сказати, чим все закінчилось, оскільки тоді вже поїхав з міста.
— Чи розповідали вам на заводі, як поводити себе під час обстрілів? Чи змінювався робочий процес?
— Ні. Начальник цеху розповів, куди потрібно бігти, в разі чого. І коли починали десь поряд лунати вибухи, ми просто спускались під землю. Це були не бомбосховища, а дуже глибокі підвали. Таких випадків було не багато. Може два-три рази на зміну. Знов-таки ми говоримо про серпень.
— Як ти особисто переживаєш всю цю військову тему?
— Я ж письменник — я про це напишу. І не стільки про війну, а про настрої людей. Ситуація складається так, що я не можу повернутись до свого рідного міста, не можу побачити своїх батьків, які залишились там. Можу сказати, що я б раніше не міг подумати, наскільки сильно люблю своїх батьків. Війна дала мені відчути неймовірне тепло до своїх рідних.
— Про що твоя нова книга?
Книга була написала задовго до воєнних подій, однак назвою Казки мого бомбосховища вона теж попадає під кліше «кон’юнктурне». Історія в тому, що написав я її ще до бомувань. Це розповіді про моїх сусідів по під’їзду. Коли мій район уперше потрапив під бомбування, всі спустились у підвал. І тут герої моєї щойно написаної книги зустрілись зі мною в одному просторі. Після чого я написав післямову Ще кілька слів з підвалу.
Матеріал записаний в рамках проекту Donbas studies.
