IZIN

28 листопада 1970 Олексій Зарецький називає головним днем свого життя. Вдосвіта його мати — художниця Алла Горська — вийшла з дому на вуліці Рєпіна (нині — Терещенківська) і не повернулася. Кілька днів потому її знайшли вбитою в будинку свекра, тіло якого було знайдено на залізничній колії неподалік. Державні органи миттєво закрили справу як вбивство на підставі сімейних чвар, а українська культура лишилася однієї зі своїх найбільш видатних і неординарних постатей.  Авторка багатьох монументальних мозаїк, правозахисниця Алла Горська була дисиденткою, яка не приховувала свої поглядів: вона вголос заявляла про злочини сталінізму, виступала проти незаконного ведення суду над В’ячеславом Чорноволом, надавала допомогу постраждалим в таборах та уперто відмовлялася співпрацювати з КДБ.

У 1960-ті роки бригада монументалістів, до складу якої входили Григорій Синиця, Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко та Генадій Марченко, розробляли нову модернізовану концепцію монументального мистецтва, в основі якої було покладено принципи школи Михайла Бойчука. Наслідування ідей Бойчука, розстріляного за наказом НКВС в 1937 році, теж не пройшло повз увагу радянскої влади. Алла Горська була повністю під контролем КДБ та керівних кадрів Генштабу.

Історія Алли Горської стала для Олексія Зарецького справою життя. Він не тільки зберіг родинні архіви та пам’ять про видатних батьків-художників (багато матеріалів увійшло до документальної книги Алла Горська. Червона тінь калини), але й протягом багатьох років лобіював створення Музею Шістдесятництва.

І до сьогодні історія Горської для широкої громади залишається таємницею, а доля залишеного нею монументального спадку — невирішеним питанням. В Донецьку бригадою вищеназваних художників були створені комплекс мозаїк школи №5 та мозаїчне панно Жінка-Птах в ювелірній крамниці Рубін. Нині ці роботи опинилися на території, охопленій бойовими діями.

В рамках циклу публікацій присвячених симпозіуму Пам’ять і Простір, де Олексій Зарецький розповідав про роботи Алли Горської, IZIN публікує інтерв’ю з цім дослідником і головним носієм пам’яті про незламну постать художниці. В цьому матеріалі ми поцікавились його відчуттями та спогадами про близьких.

Олекій Зарецький під час лекції Монументальна спадщина Алли Горської на симпозіумі Пам’ять і Простір 

Соф’я Марченко Олексій Вікторович, вас, мабуть, усе життя розпитують про Аллу Горську. А коли ви зрозуміли, що вона – велика людина?

Олексій Зарецький Я вчився тоді в середніх класах. Мої знайомі казали, що треба бути уважнішим і бережливішим до своїх батьків, вчитись у них, бо вони — видатні художники. Може мені не завжди це вдавалося, але я на рівні дванадцяти-тринадцяти років зафіксував цю інформацію.

 

Алла Горська з батьком і сином, 1959 – 60 рр., Одеса

— Ви багато подорожували з батьками по Україні?

— Так, у батьків це був постійний формат життя. Були поїздки по історико-архітектурних пам’ятниках, які започаткували Алла Горська та видатний історик архітектури, мистецтвознавець Григорій Никонович Логвин. Кілька разів я був з ними у поїздках. Вже тоді вийшла монументальна книга Логвина про Україну і Володимир Прядко, який був координатором цих поїздок, взагалі не випускав її з рук. Ми їздили у західному напрямку: на Львів через Новоград-Волинський. Мабуть, багато хто з учасників вперше і в останнє бачили замки в Острозі, Меджибожі, в Хотині та Камянці-Подільскому. Був і східний напрямок. Багато хто знайомий із класикою бароко в селі Козелець. Прямували на Путивль і Качанівку, котру я пам’ятаю напівзруйновану.

А в літку 1964 року я потрапив в похід Карпатами. У нас була група з семи-восьми чоловік. Як потім з’ясувалося – видатних діячів Національно-визвольного руху. Серед них були В’ячеслав Чорновіл та Іван Світличний. Це був похід із серйозним фізичним навантаженням: розпочався у відомому своїми водоспадами та перекатами селі Шешори і далі, через перевал та Говерлу, ми рухалися до Рахова. Ночували в наметах. У Чорновола був неймовірний талант. Він ніс із собою Історію Україні, видану у Львові у 1942 році при німецько-фашистській окупації. Ця книга одразу на статтю тягла. А він міг після двогодинної розмови її подарувати селянам,у яких ми зупинялися, бо відчував, якій людині можна довіряти.

Взагалі, життя тоді було насичене зустрічами, вечорами, мандрами — воно кипіло. Це, в першу чергу, стосується 1962-1965 років. Потім, після арештів у серпні-вересні 1965 року, все трохи заглухло. Я тоді не думав, що це видатні події, сприймав їх як природнє тло, як те, що само собою відбувається.

 

— Чому ви вирішили вивчати життя та творчість Алли Горської?

— Я рішення не приймав. Це вийшло під впливом обставин. У 1989-1991 роках я зрозумів, що відбуваються якісь події. Мені нагадали, що вже почалося поновлення в творчих спілках. Я пішов туди, зустрівся з Андрієм Чебикіним, який тоді був головою Київської міської спілки художників, і Аллу Горську поновили в спілці.

Потім я підготував до друку деякі матеріали, зокрема листування Опанаса Заливахи і Алли Горської. На той час це була резонансна публікація. Склалася сприятлива обстановка і, через рішення Міністерства культури, я провів заходи до 30-річчя від найактивнішої діяльності Клубу творчої молоді Сучасник, співорганізаторкою якого була Алла Горська.

Мені цей успіх так сподобався, що я рішенням Міністерства провів відзначення двадцятип’ятиріччя від дня смерті Алли Горської. Тоді відкрили меморіальну дошку на будинку на Терещенківській 25, де вона жила. Була також велика виставка у Національному художньому музеї і ряд публікацій.

У 1996 році вийшла книга Червона тінь калини, яка є актуальною і зараз. Мене часто запрошували виступати і цей процес став постійним.

 

— Чи вважаєте ви, що українські шістдесятники мають свої особливі риси, які відрізняють їх від російських, латиських чи грузинських. Інакше кажучи, наскільки у даному випадку працює термін Петра Вайля «геній місця»?

— Люди, мабуть, завжди однакові, але шістдесяті роки в Україні були особливими. У 1953 році помер Сталін, моноліт страху дав тріщину. Після з’їзду 1956 року дихати стало легше. Товариство шістдесятників, до якого входила Алла Горська, сформувалося буквально за рік-два, у 1961-1962 роках. Їх шістдесятництво було явищем українським, але в радянському контексті, тому пов’язано воно було значною мірою із процесами в цілому Радянському Союзі. Подібні процеси проходили й у Ленінграді, та, найбільше, у Москві.  Але саме у Києві Алла Горська потрапила в струмінь, завдяки, у тому числі, колу її друзів: В’ячеславу Чорноволу, Івану Світличному, Євгену Сверстюку, Михайлині Коцюбинській, Івану Дзюбі ті іншим видатним діячам.

Особливості шістдесятництва в контексті України були достатньо очевидні. Ці шістдесятники на людському рівні зблизились із діячами Розстріляного відродження. В першу чергу, з письменником Борисом Антоненко-Давидовичем, з художниками Сергієм Колосом, Іваном Гончаром та іншими. Встановили контакти із західним світом. Головним ідеологом і організатором цього був Іван Світличний. Там вони друкували свої твори. Наприклад книги В’ячеслава Чорновола Лихо з розуму і Івана Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація? Це, можливо вперше за всю історію Україні, про український опозиційний рух стало так широко відомо на Заході. У другій половині шістдесятих до КДБ прийшло розуміння, що вони мають справу з якимось новим антирадянським утворенням. Відповіддю спецслужб була операція Блок, затверджена у 1971 році. Найбільшим її силовим ударом були арешти січня 1972 року. На той час Аллу Горську вже вбили. Ці матеріали розсекречені у 2008-2009 роках. Я з ними знайомився на відкритому доступі в галузевому державному архіві СБУ. Про Горську не то, що не було публікацій, про неї взагалі не згадували. Це було небезпечно.

 

— Музей шістдесятництва – це також дань пам’яті матері?

— Музей шістдесятництва — це проект Надії Світличної. Його створили на громадських засадах у середині 90-х і конкретно займався цим музеєм Микола Плахотнюк. Музей багато років існував на громадських засадах, потім, п’ять років тому, створили філію в Музеї Історії міста Києва. Нарешті в 2012 році музею дали приміщення. Його можна вважати державним, а можна муніципальним. Там є багато експонатів присвячених Аллі Горській та іншим художникам. Музей знаходиться в тісноті, але працює. Фонди Алли Горської є і в інших структурах. Крім галузевого державного архіву СБУ, існує фонд у центральному державному архіві Музею літератури і мистецтва та в Національному музеї літератури. Там не лише її твори, а й документи, деякі особисті речі, навіть меблі. Там  проводять виставки, вечори, круглі столи. Існує також меморіальна кімната, чи музей малого формату в Донецьку, в школі №5. На жаль, я не зміг ще там побувати.

— У якому стані зараз знаходяться пам’ятки монументального мистецтва в Україні, зокрема у Донецьку?

— У 60-70-ті роки набуло великого поширення монументальне оформлення самих різних об’єктів: крамниць, ресторанів, фасадів будинків, навіть автобусних зупинок. Значна частина не витримала сучасних євроремонтів. Нові власники вважали, що цим установам це оформлення не потрібно і воно пропало. А в Донецьку було два таких оформлення: це мозаїка Коштовність, чи, як її між собою називали художники, — Жінка-Птах в ювелірній крамниці, і мозаїка на школі №5. Надія Світлична і Людмила Огнєва підняли всю громадськість, щоб мозаїку Жінка-Птах зберегли у новому приміщенні McDonald’s. Під неї було закладено проект реставрації, сам фрагмент стіни вирізали та посунули по залу. В 2012 році ці пам’ятки були внесені в реєстр пам’яток архітектури і мистецтва національного значення, тобто отримали найвищий рівень захисту. Вони збереглися. В Краснодоні, наприклад, керівництво меморіального комплексу Молода Гвардія свідомо вважає, що мозаїка там — це основа експозиції. Там нещодавно відбулись якісь бої, але начебто все збереглося. У колишньому ресторані Україна (тепер ресторан Аристократ) в Маріуполі сам директор сприяє збереженню роботи Алли Горської. Багато що було втрачено ще за радянського часу. Наприклад, існували розписи по сухій штукатурці в ресторані Наталка  на виїзді з Києва на Бориспіль, і в ресторані Вітряк, що поруч с Одеською площею. Існував механізм, по якому установи отримують гроші на ремонт і їм треба реалізувати їх. Вони просто замовляли художникам переробляти ці стіни, щоб галочку поставити, що гроші витрачаються, і ремонт робиться.

Анатоль Лимарєв, Алла Горська, Борис Плаксій, Віктор Зарецький, Володимир Смирнов. Перенесення контура панно Прапор перемоги на стінку у Краснодонському Меморіалі Молода Гвардія

Внесення творів до реєстру пам’яток культури та мистецтва ще не є стовідсотковою гарантією їх збереження. Деякі будинки в Києві із дошками цей статус не захистив. Але це максимум, що можна зробити. І, звичайно, потрібні громадська думка і самоусвідомлення керівництва.

— Як ви ставитесь до Ленінопаду?

По-перше, з ідеолого-політичної точки зору, їх взагалі треба прибирати. Можна як у Прибалтиці – продати за великі гроші італійським комуністам, а можна і руйнувати. По-друге, щодо їх мистецької вартості, практично всі вони її не мають, тобто їх в цьому сенсі не шкода. Але от пам’ятник Леніну в Києві, створений Сергієм Меркуровим для Всесвітньої виставки у Нью-Йорку 1939 року, таку цінність мав.

— Але ж можна було б створити такий Музей радянського періоду як Gruto Parkas у Литві, чи підводний музей у Балаклаві?

— Можна, але варто було б вносити туди якісь окремі зразки, бо, зокрема пам’ятники Леніну в більшості вони типізовані і схожі. Частина з них гіпсові, фарбовані. В країнах соціалістичної демократії теж багато монументів демонтували і Леніним це не вичерпується. Було ж багато радянської монументальної пропаганди. Скажімо, в такому музеї міг би бути пам’ятник Григорію Івановичу Петровському, який знаходився поруч із Національною парламентською бібліотекою. От зараз прийнято рішення про перейменування провулка Белінського в провулок Алли Горської. Цеслав Белінський – напівміфологічна особа: він воював у складі якогось червоного формування проти урядових військ УНР. Можливо, там є невелика меморіальна дошка Белінському і я б залишив її, як пам’ятку доби.

 

Траурна експозиція в майстерні Алли Горської. 7 грудня 1970

— Взагалі, яке було відношення незалежної української влади по відношенню до Горської? За часів Кучми, Ющенка та Януковича…

— Ставлення всіх влад було однаково позитивним. Тут не було жодної політизації і мені завжди було приємно думати про стабільність і послідовність ідеологічного курсу нашої держави. Меморіальну дошку Аллі Горській було відкрито за Кучми. Дуже активізувалися спроби остаточно створити Музей шістдесятництва за президента Ющенка. Музею було надано приміщення у 2012 році за президента Віктора Януковича. Мозаїки в донецькій школі №5 і в McDonald’s було внесено в реєстр пам’яток за підписом Миколи Азарова. Щодо назви вулиці – тут є деяка політизованість. Ці перейменування стримувалися значною мірою. Це пов’язано не лише з владою, а також із ситуацією на місцях. Директор Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського  Олексій Семенович Онищенко був проти перейменування проспекту 40-річчя Жовтня в Голосіївський проспект. А один з депутатів райради від комуністів вважав однією із своїх найбільших заслуг ремонт пам’ятника Чкалову. Тобто це відбувається не лише зверху, але й знизу також. Щодо Алли Горської — при всіх владах ситуація була однаково сприятлива і це питання не мало жодної політизації. Це я кажу з повною відповідальністю.

Фото надані Олексієм Зарецьким