IZIN

Вікторія Ломаско. Раби із московського магазину Продукти, 2012

Локаут* — це новий проект української кураторки Оксани Брюховецької. ЇЇ попередню виставку в Києво-Могилянській академії особисто закрив на ключ тодішній ректор Сергій Квіт, який не стерпів «порнографічності» Українського тіла. Ліквідований через цей проект Центр візуальної культури НАУКМа, декілька років поневірявся по тимчасовим приміщенням, зокрема перебував деякий час у нещодавно спаленому кінотеатрі Жовтень. Виставкову діяльність на новому постійному місці ЦВК знову починає з проекту Оксани Брюховецької, до якої звернувся Захар Попович з проханням розповісти про Локаут та наслідки, які від нього можна очікувати.

 

Захар Попович Сьогодні, коли під загрозою саме існування української держави, на всіх рівнях все частіше звучать заклики до всенародної солідарності, соціального миру, а не соціального протистояння. Чому назвали виставку «Локаут», тобто означили ситуацію трудового конфлікту, причому ініційованого роботодавцем, який не хоче йти на поступки робітникам? Може це для вас політичне гасло, чи метафора сучасної України?

Оксана Брюховецька Нашою метою було дослідження змін в сфері праці, які сталися після розпаду СРСР. Це відсилає не тільки до сучасної України, а швидше до всього періоду незалежності. Стан сучасної України дуже змінився протягом останнього року, а ми якраз рік назад почали працювати над цим проектом. Проте, якщо замислитись, сьогоднішня Україна не постала з нічого, безліч ниток вели з минулих десятиліть до соціального вибуху, що стався на Майдані, і певні явища у сфері праці, які нам вдалося дослідити, – також. Щодо Сходу країни, де зараз точиться війна, – то протягом десятиліть олігархи і криміналітет висмоктували усі сили з нього, перетворивши фактично у зону промислового феодалізму. Соціальна незахищеність і безвихідь стали візитною каткою цього регіону у світі, що продемонстрував фільм Міхаеля Главвогера Смерть робітника, де з кількох новел, що описують тяжке становище людей фізичної праці з різних куточків світу, першою є новела про видобувачів вугілля у нелегальних копанках на Донбасі. Якщо ж ми кинемо оком на Захід країни, то обсяги четвертої хвилі трудової міграції, що розпочалася після розпаду Радянського Союзу сягають, за даними певних дослідників, 2,5—4,5 млн осіб. Це значить, що така кількість людей не мала змоги працевлаштуватися в своїй країні, відчувала себе непотрібними та незадіяними на батьківщині. Тому локаут видався мені підходящою метафорою щоб окреслити одним словом таку тенденцію. Підкреслюю, що цей термін ми використовуємо не юридично, а більш широко, бо якщо сприймати державу як роботодавця, то таки вона відмовляла багатьом працівникам у нормальних умовах праці. І якщо ви мали змогу спілкуватися з людьми, що стояли на Майдані минулого року, ви б почули саме такі претензії до влади — погані умови життя та праці.

— На виставці немає жодної роботи, присвяченої Майдану, хоча багато хто пишається досвідом Майдану, саме як прикладом спільної самоорганізованої невідчудженої праці. При цьому на Майдані було багато робітників, Майдан підтримували незалежні профспілки. Майдан — це теж свого роду бунт проти локауту Януковича?

— Так, у нас немає робіт в експозиції, напряму звернених до досвіду Майдану. На це є кілька причин, зокрема і те, що документацій Майдану багато, а якихось зрілих мистецьких рефлексій — ні. Це й зрозуміло, адже Майдан перевершив у своїй перформативній і візуальній формі усі можливі інтерпретації, які апріорі виглядатимуть не так потужно, як ця ще свіжа у наших спогадах реальність. Проте у нас є одна робота, яка викликає прямі асоціації з Майданом. Більше того, вона є зразком одного зі сценаріїв розв’язки Майдану, яка не реалізувалася в нас, але мала місце у схожій ситуації в Казахстані. Це документальний фільм Юлії Мазурової Жанаозен: невідома трагедія. У 2011 в місті Жанаозен кілька місяців нафтовики страйкували проти жахливих умов праці. Це нанесло значних збитків прибуткам нафтових корпорацій – а нафта з Казахстану продається багатьм європейським країнам. Що робить влада, яку викликали на діалог протестувальники? Вона розстрілює протест, а активістів садить за грати до семи років. Ця кривава трагедія замовчується як президентом Назарбаєвим, так і не надто роздувається у світових змі, оскільки Європі потрібна казахстанська нафта навіть ціною закривання очей на порушення прав людини в цій пострадянській країні. Деякі кадри з цього фільму, на який ми вийшли через контакт з профспілками, вражаюче нагадують кадри протистояння на Майдані, тільки не такі масові. Там також прелюдією до насильства було встановлення святкових юрт на площі, як у нас святкової йолки, після чого пролилася кров людей. Отже ми бачимо, що стратегії і тактики диктатур схожі навіть деталями, і можемо проводити певні паралелі між країнами колишнього СРСР.

— Серед експонатів не знайдеш нічого, що нагадувало б про війну на Сході. Скажіть, ви свідомо хотіли зовсім абстрагуватися від війни?

— Мені вже доводилося чути сумніви у неактуальності чи недоречності теми нашої виставки — теми праці — щодо сьогоднішніх подій в країні. Проте у мене є таке «виправдання». Війна — настільки болюча тема, що перекриває, здавалось би, усі інші проблеми. Про них стає мовби непристойним говорити. В цьому також руйнівна сила війни – вона не тільки фізично знищує суспільство, але й морально розкладає його. Головною і кінцевою нашою метою має бути мир. І попри війну все ж люди продовжують жити. Проте в яких умовах вони живуть, здається все менше ставиться на обговорення. Ми знаємо, що через військові дії багато підприємств вийшли з ладу і люди втратили роботу, їм не виплачуються зарплати, пенсії. Таким є реальність життя поруч із реальністю смерті. Говорити про умови праці, це власне означає говорити про умови соціального життя. І наша виставка є спробою завести розмову про це. Роботи художників і художниць показують проблеми в сфері праці як системні явища. Скажімо, російська частина виставки представляє серед інших тему рабської експлуатації трудових мігрантів в Росії. Про це роботи Вікторії Ломаско та Хаїма Сокола. Ми бачимо, що зовнішня агресія Росії, яку ми переживаємо сьогодні, існує паралельно з внутрішньою агресією, і що, можливо, це явища якогось одного порядку. Для мене була важлива участь російських художників і художниць як доказ того, що сфера культури може породжувати солідарність, на відміну він сфери влади, яка породжує війну і ненависть. У нас на виставці є також і українська робота, присвячена Владіміру Путіну — відео Олексія Радинського, що так і називається — Путін.

Вікторія Ломаско. Раби із московського магазину Продукти, 2012

— На виставці є роботи присвячені шахтарській праці. Зокрема «діаманти» з польського вугілля, у виготовленні яких брали участь самі шахтарі. А як щодо українського вугільного шахтарства? Ви не запрошуєте до дискусії з болючих для суспільства питань ні самих шахтарів, ані лідерів незалежних профспілок. Можливо, це намагання уникнути ситуації, коли робітники так би мовити, дегуманізуються, перетворюються з суб’єкту на об’єкт мистецтва, таку собі «диковинку» —посміховисько, як зокрема вийшло на виставці Жлобарт?

— Так, хочу тут сказати, що у нас на виставці є чудова підбірка польських робіт, які запропонував Станіслав Рукша, мій спів-куратор із галереї Кроніка з Битома. Одна з них — Чорні діаманти — відомий у Польщі проект, і він якраз є прикладом того, про що ви говорите: взаємодії та співпраці митця і робітника іншої сфери — в даному випадку вугільної. Художник Лукаш Суровєц закупив кілька тонн вугілля на закритій шахті і запросив кількох на той момент уже звільнених шахтарів до виготовлення мистецтва. Чорні діаманти, зразки яких можна помацати у нас на виставці, згодом продавалися як сувеніри, даючи таким чином можливість заробити безробітним. Отже, це був соціальний проект і мистецький водночас.

 

Чорні діаманти. Лукаш Суровєц, 2012

Другий приклад такої взаємодії — робота угорської художниці Анни Фабріціус: документація перфомансу, на який була запрошена монтажниця кабелю Еріка, котра відтворювала рухи свого процесу праці.  Робота дуже тілесна, адже саме обладнання, з яким Еріка працює, відсутнє, і перед нами лише голий суб’єкт. Відео містить також монолог робітниці – дуже особистісний опис умов і процесу праці. Ці дві роботи дійсно є вдалими прикладами, де до мистецтва залучені люди з інших соціальних сфер, на відміну від горезвісного згаданого вами проекту, що мав місце в Україні – коли «інші», «чужі» були просто експонатами і демонструвалися в клітках, як тварини в зоопарку.

Певна взаємодія присутня також у постановочних відео, де приймають участь робітники — Парад Хаїма Сокола (Росія) та Ткачі Анни Мольської (Польща), а також у роботах Вікторії Ломаско — її репортажі постають із замальовок з натури та розмов із рабами з овочевого магазину в Москві та нелегальними проститутками Нижнього Новгорода.

— На виставці є роботи, присвячена страйкам, зокрема, на фактично знищеному підприємстві (завод ім. Т. Г. Шевченка). Чи намагаєтеся ви долучитися своїм художнім висловлювання до проблеми робітничого протесту?

— Страйк — це, умовно кажучи, антитеза локауту. І якщо у юридичному визначенні локаут можливо застосувати у відповідь на страйк робітників, то у нас відбувається навпаки – робітники виходять на протест через локаут. Власне, терміну локаут в українському законодавстві не існує, на відміну від інших країн світу, він у нас поза законом, тому й назва ця метафорична. Роботи, що висвітлюють цю тематику на виставці, доволі песимістичні.

Скажімо, польська художниця Анна Мольська знімає своє відео за мотивами соціально-політичної драми Герхарда Гаупмана, що описує повстання сілезьких ткачів 1844 року, тільки переносить дію в наші дні. Шахтарі скаржаться на експлуатацію в шахті, проте в їхніх діалогах немає революційного запалу, який несла п’єса, а скоріше депресія і розчарування. Мій відео-колаж про трьохрічний одвічний страйк на заводі ім.Шевченка в Харкові також демонструє швидше безвихідь, у яку потрапили люди, аніж стратегії боротьби. Дієвим засобом, аби на них звернули увагу, є перекривання доріг, зупинка транспорту, що призводить до сутичок з водіями. Так робітники стоять і зимою, і літом, обмануті владою та без підтримки інших мешканців міста. Дві роботи Миколи Рідного також відсилають до втрати гідності, якої зазнали робітники після розпаду СРСР, про що говорить порожня і змаліла заводська дошка пошани. Страйк Жанаозенських нафтовиків закінчується трагічно. Проте усі ці приклади якраз і спрямовані на те, щоб задуматись над проблемою.

Микола Рідний. Дошка пошани, 2011

— Багато робіт присвячені надексплуатації жіночої праці. Напівдобровільне рабство організованої проституції, а навпроти —естетизована до блювотності ідилія єдності в одному інтер’єрі хазяїв та їх прибиральниць. В тому ж залі і велика, намальована спеціально для виставки гендерна піраміда Анатолія Бєлова. При чому всі роботи мають детальні пояснення, розміщенні біля них на стінах. Чи мали ви на меті досягти виставкою і якогось конкретного просвітницько-освітнього ефекту?

— Так, я ставила собі таку мету, бо бачу це як одну із функцій мистецтва сьогодні. Мені дуже імпонує, скажімо, концепція Документи, наш проект я теж умовно назвала б художньо-документаційним, оскільки багато робіт в ньому базуються на реальних фактах. Дослідження їх ,звісно, може мати освітній ефект. Тим паче, що деякі теми в нашому суспільстві потребують саме такого підходу до висвітлення. Прикладом є Гендерна піраміда — ми зробили її поєднанням соціологічного дослідження розподілу жіночих і чоловічих професій на ринку праці з живими чуттєвими малюнками Толіка Бєлова, що, власне, це дослідження візуалізував. Тобто ви можете прочитати, подивитись і отримати певну інформацію.

Анатолій Бєлов. Жінки і чоловіки на ринку праці, 2014

Гендерних стереотипів щодо праці художниці стосується робота Валентини Петрової. Якщо ж ви подивитеся на всю експозицію зовні, то побачите, що моїм просвітницьким задумом був також гендерний баланс учасниць і учасників виставки, де їх приблизно однакова кількість. В нашому суспільстві в мистецькій сфері жінок менше, ніж чоловіків, в цьому можна легко переконатися, досліджуючи протягом якогось часу списки учасників групових виставок. Я вважаю, що саме завдання куратора звертати на це увагу і змінювати ситуацію, адже, як видно навіть з нашої виставки — і жіночі й чоловічі роботи можуть бути однаково сильними.

 

*Локаут (англ. lock out, буквально «замикати двері перед кимось») – закриття підприємства власником з одночасним звільненням робітників, щоб змусити їх відмовитись від своїх вимог. 

Виставка критичного мистецтва Східної Європи Локаут, в якій піднімається тема праці на пострадянському та постсоціалістичному просторі, проходить з 6 по 30 листопада у Центрі візуальної культури (вул. Глибочицька, 44). В проекті взяли участь художниці й художники з України, Польщі, Росії та Угорщини.