Довгий час із Маріуполя хотіли зробити периферію. У суспільстві створювався образ успішного життя тільки тоді, коли воно за межами Маріуполя. Успішність вимірювалась тим, як швидко людина могла «звалити» з цього міста. Якщо ти успішний, то ти не будеш вчитися у місцевих вишах і не працюватимеш на заводах. Робити тут немає чого. Про це розповідають дітям у школах і студентам у вишах. Cаме так описують ситуацію у своєму місті молоді активні люди від 20 років.
На користь цього наративу грала й економічна ситуація. У 2012 році мені довелось взяти інтерв’ю у маріупольського моряка Максима, який насправді підробляє у Одеському порту. Тоді він зазначив, що у Маріуполі процвітає корупція і влаштуватись у місцевий порт практично нереально, але й насправді немає роботи. Увесь діалог Максима був насичений песимізмом і трагізмом. Хлопець у свої 26 років виглядав пригнічено і розбито, адже мав шукати кращої долі деінде, і повертався у рідне місто лише на один сезон.
Та паралельно із таким дискурсом існує інший: школа – виш – комбінат, де дітей «запрограмовують» на важку роботу в індустріальній сфері, і готують бути «Героями праці».
Обидва дискурси не вчать любити своє місто. Обидва дискурси направлені на створення продукту – або робочої сили для інших розвинених міст, або робочої маси для місцевої промисловості. Людина поступається виробництву. Самі ж мешканці міста кажуть, що на розвитку Маріуполя поставили хрест у 1933 році, коли посеред житлових кварталів побудували завод Азовсталь. Завод розташований майже у центрі.
Маріуполь візуально досить лінійне місто. Морська берегова лінія формує вулиці, на які натягнуті лінії електропередач. А Азовські пляжі та вулиці розділяють лінії залізничних рейок.
Історія міста з першого погляду також лінійна: козацька паланка – фортеця, яка захищала ці землі від набігів; Павловськ; Маріюпіль; Жданов та знову Маріуполь («місто Марії» – мабуть, це місто – найкраща метафора для творів Сергія Жадана). Кожна назва міста є окремим витком історії, від міжнародного торгівельно-поміщицького центру до промислового регіону.
Битва за промисловість була однією з найбільш важливих. До останнього жителі дореволюційного міста пручалися будівництву будь-якого завода-гіганта на своїх території, надававши перевагу освіті, культурі та торгівлі. Однак, революція внесла свої корективи, і заводи таки було побудовано.
Доіндустріальний Маріуполь – це передусім порт. У той час, коли по світу промислові об’єкти відкривають себе для культури, віддають площі для виставок чи самі проводять екскурсії, порт у Маріуполі вже був таким. Там у 1920 році відкрилась Музична школа, що сьогодні видається майже не реалістичним. Адже порт залишається закритим та законсервованим.
Законсервованою виявилась і культура, мистецтво та архітектура. До 1910 року у місті працювало 7 кінотеатрів, один з яких міг вмістити до тисячі осіб! Крім того, працювало 50 фотосалонів, що означає, що фотографів було більше (разом із помічниками та ретушерами). Що відповідно вимальовує перед собою картину дуже багатого туристичного містечка. До речі, син грецького швеця Куїнджі після стажування у Айвазовського деякий час пропрацював ретушером у Маріуполі.
Одні з головних вулиць тут носять імена італійська, грецька і т.д. – тут були цілі посольства та представництва країн через торгівельні зв’язки.
Коли починалась революція, культурою та освітою заробляли на допомогу армії. Однак з перемогою революції всі це починало зникати: і розкішне культурне життя, і зв’язки, і люди, і місто. Сюди «прийшов Донбас» (так кажуть самі мешканці міста) із планами, стаханівськими задачами та новою ідеологією.
Вітак, візуально й контекстуально, зараз Маріуполь це місто – сухопутний тупік, безвихідь. Адже це кінцева станція залізничного транспорту та автомобільних шляхів.
Відтак, зрозуміло, чому люди звідси їдуть, і не повертаються назад – тут більше не відчувається свободи та сильних зв’язків зі світом, як колись. Не видно тих доріг, які можна обирати для власного професійного розвитку.
Однак, порт, який вже було згадано раніше, дає вихід та відкриває ці шляхи у світ. Він зв’язує Маріуполь з іншими портовими містами. Інша справа, що ця змога реальна тільки у промисловому ключі, не в культурному, освітньому чи філософському, як це було раніше. Порт і море це більше не поезія та романтика, це режимний об’єкт.
На прикладі Маріуполя можна розповідати романтичні історії про те, як у міста відбирають його артерії – людський потенціал. Однак, люди самі загнали себе у глухий кут, відгородившись від світу та можливостей.
Сьогодні хороший привід для змін. Німецькі The Scorpions мають пісню Wind of changes, яка могла б стати саундтреком до цього періоду. Однак ці зміни не можливі без створення нових інституцій та підприємств. У контексті глобального спаду промисловості місто має зрозуміти, у якому ключі має розвиватись, із якими саме новими технологіями та стратегіями будувати своє майбутнє. В принципі це речі не нові, і не потребують великих пояснень. Але на сьогодні у Маріуполя ще інша місія – місто стало домівкою для багатьох людей, що вимушено покинули свої місця, відтак місто має запропонувати таку перспективу, яка б змогла дійсно створити атмосферу комфорту й домашнього затишку. Всі умови, які б надавати можливість людям повнісню довіряти цьому простору у плані безпеки та прав. Звісно, в умовах війни це питання надскладне. Щодня люди чують звуки обстрілів та «ответки», бояться захоплення. Але й мобілізуються проти агресора. І у 2014, і у 2015 році мешканці попри втому, випромінювали й надію на те, що «своє місто вони не здадуть».
Ілюстратор – Сергій Кисловець
