IZIN

Одним з must-visit сучасного Києва протягом останнього року став початок бульвару Шевченка, ознаменований відсутністю памя’тника Леніну — тут почався  загальноукраїнський ленінопад, а дискусія про те, що робити з радянськими монументами знову стала актуальною. З іншої сторони бульвару, на розі з вулицею С.Петлюри (колишня Комінтерну) стоїть один з найбільш вдалих монументів столиці — пам’ятник Миколі Щорсу скульптора Михайла Лисенка. Хвиля останніх революційних подій його не знесла, проте добре помітний напис Слава Україні залишила. Можливо, запорукою його безпеки на сьогодні є те, що навіть серед критиків радянського режиму далеко не всі мають однозначне негативне ставлення до постаті Щорса. IZIN вирішив поєднати різні точки зору, тому пропонує матеріал, написаний кілька років тому  кандидатом мистецтвознавства Людмилою Лисенко — дослідницею творчості скульптора — для журналу Художня Культура. Для свого тексту вона зробила опитування серед студентів, а IZIN запитав думку куратора, історика за освітою Костянтина Дорошенка, та мистецтвознавиці Оксани Баршинової. Редакція IZIN  поділяє не всі з наведених у текстах нижче думок.

 

 

Людмила Лисенко

Ім’я скульптора Лисенка не потребує окремої презентації: він залишив по собі пам’ять і як автор величних монументів у Бабиному Яру в Києві, Сидору Ковпаку у Путивлі, загиблим землякам у Лебедині, Тарасу Шевченку в Ашгабаті та Парижі, Івану Франку у Вінніпезі; емоційних станкових скульптур, портретів-сучасників, а також, плеяду учнів, які продовжують скульптурну справу в Україні та за її межами. Але ось вже кілька років одному з найвидатніших творів майстра — пам’ятнику Миколі Щорсу у Києві – загрожує та ж сама участь, що і багатьом знесеним сьогодні радянським пам’ятникам.

М.Г.Лисенко біля голови коня під час монтажу памятника М.О.Щорсу. Київ, 1954 р.

Коли вперше ім’я Щорса замаячило серед імен ворогів українського народу, я почала дошукуватися до причини такої різкої зміні цінносних координат. Пригадала свою поїздку влітку 2005 року до міста Щорс Чернігівській області та позитивне враження, яке справило на мене і затишне місто, і монументальне погруддя М.Щорсу роботи М. Лисенка в його адміністративному центрі, і меморіальний музей М.О. Щорса. У цьому місті, у родини залізничника народився Микола Щорс: батько майбутнього начдива був машиністом, мати померла у 1906 році, коли носила під серцем шосту дитину. Родина належала до міщанського стану. Всі діти отримали добру освіту. Старший син Микола закінчив разом зі своїм братом Костянтином Київську воєнно-фельдшерську школу і Віленське військове училище у Полтаві. Шляхи братів розійшлися вже після участі у Першій Світовій війні. Костянтин був російським офіцером, після революції жив в еміграції, потім, вже як репатріант після Другої Світової війни, повернувся до Києва. Помер у 1967 році; похований на одному з київських цвинтарів (на жаль, невідомо, де саме). Микола ж став видатним полководцем, який вірив у світле майбутнє радянської держави. Людина благородна, чесна, безстрашна, Щорс користувався високим авторитетом серед свого народного війська, українських селян.

Щорсові було запропоновано стати на чолі 44-ої стрілецької девізії. Він погодився лише через десять діб, адже не підтримував ідеї реорганізації української армії під началом Москви. Може, за цю непокірність і поплатився життям. Про це сучасні дослідники його біографії говорять безсумнівно. У травні 1919 року, за кілька місяців до смерті 24-х літній начдив Микола Щорс встиг створити школу червоних командирів у Житомирі. Він особисто відібрав 300 молодих людей, які повинні були стати офіцерами молодших чинів. Їх вкрай не вистачало на фронтах бойових дій. Коли за наказом військового керівництва цю необстріляну молодь у повному складі призвали до театру бойових дій, Щорс категорично заперечив: «Краще я сам загину, але у мене буде майбутнє…»  Саме так завершується легендарний фільм Щорс Олександра Довженка. Щорс дивиться крізь розкрите вікно на вихованців своєї школи, що крокують на параді. Цю тему підхоплюють і розвивають автори документального фільму Пуля для начдива  (2007) — відомий режисер Дмитро Харитонов і сценарист Тарас Рильський, онук українського письменника.

Про Щорса, коли він вже давно був у могилі,  вперше згадав Сталін. Мертвий Герой був за тих жорстоких часів краще за живого та непокірного. Жива у нашій пам’яті і народна пісня про Щорса, і склали її не за державним замовленням. Рядки з неї дали назву ще одному фільмові «След кровавый стелется…», зроблений на телеканалі 1+1 на початку 2000-х рр. За офіційною версією Щорс геройські загинув під час боїв на Житомирщині 30 серпня 1919 року. Похований у Самарі.

У 1938 році в Москві був оголошений всесоюзний конкурс на проект пам’ятника на місці поховання героя. Його учасником став і відомий у ті часи дует харківських скульпторів М.Г. Лисенка і Л.Д. Муравіна. Кінна постать в експресивному русі була відзначена серед кращих робіт. Війна перекреслила цю ініціативу, але відразу після її завершення Рада Міністрів УРСР прийняла постанову  від 10 грудня 1948 року Про спорудження пам’ятника М.О. Щорсу в Києві. Михайло Григорович отримав унікальну можливість здійснити довоєнний проект кінної постаті, продовжуючи діалог з видатними скульпторами  минулого – давньоримським автором статуї Марка Аврелія у Римі, Донателло та Веррокйо,  авторами  кінних постатей Гатамелати у Падуї і Коллеоне у Венеції.

 

Відкриття пам’ятника відбулося 30 квітня 1954 року на розі бульвару Шевченка і вулиці Комінтерна. Сім років праці, численні засідання художньої Ради Комітету по справах мистецтв УРСР, зауваження, доробки, пошук достойного місця для кінної постаті (Лисенко мріяв про площу Калініна, нині Майдан Незалежності, була ідея  щодо площі Льва Толстого). Тяжка хвороба Лисенка трапилася у відповідальний момент створення натурної моделі кінної статуї, тому Михайло Григорович звернувся за допомогою до свого учня, випускника 1951 року, Миколи Суходолова, який блискуче знав анатомію коня та прийшов на допомогу учителю. У 1953 році до авторів на заключному етапі приєднався і Василій Бородай, дипломник скульптурного факультету. До авторського складу групи увійшли  архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

Зліва направо М.М. Суходолов, В.З.Бородай, М.Г.Лисенко під час роботи над моделлю пам’ятника М.О.Щорсу для Києва. 1953 р. 

Модель пам’ятника створювалася у Власівських (за ім’ям головного архітектора міста) майстернях, що на Володимирській гірці. На деякий час вони перетворилася  на учбовий майданчик, адже сюди цілими курсами приходили студенти художнього інституту, щоб спостерігати за поступовим процесом цієї грандіозної роботи. В одному з інтерв’ю для газети Радянське мистецтво у 1949 році Лисенко так висловився про свій задум: «Я уявляв собі Миколу Щорса в момент, коли він на чолі своїх військ в’їжджає у визволений ним Київ. Таким я і показав його: підвівшися на стременах, він широким жестом руки вітає трудовий люд древнього міста… Величний спокій у позі коня дає змогу підкреслити легкість постаті полководця. Я прагнув до максимальної гостроти силуету, до найбільшої простоти, виразності і дохідливості всієї статуї».

В рецензії на пам’ятник М.О. Щорсу відзначалася його експресія, що зосереджена головним чином у фігурі та обличчі полководця, і досягається завдяки ритмічно правильно знайденій композиції. Вона побудована у вигляді вертикального трикутника, що стрімко розширюється від задньої частини скульптури до передньої.

 

Позуюча натура і модель пам’ятника М.О.Щорсу у Власівських майстернях. Київ, 1953 р.

Виготовлення статуї теж увійшло в історію, адже таких складних композицій в Україні ще не відливали. Відливка, карбування і монтаж статуї були здійснені колективом Республіканських науково-дослідних реставраційних майстерень на Сирецькому масиві  під керівництвом ливарника Івана Мельника і карбувальника Миколи Титова. Вага статуї висотою 6,5 м завдяки тонкості литва дорівнювала лише 7800 кг!

Відтоді минуло півстоліття. Ми знову опинилися на зламі епох. Народилася незалежна держава Україна, що створює нову історію, з якої нещадно викреслюються імена діячів радянського минулого.

На етапі, коли знову так категорично народилася необхідність зняття монументів радянської влади, треба знайти місце край неба, де можна було б їх достойно експонувати (на нашу думку – це може бути територія колишньої ВДНГ). Саме так вже зробили наші сусіди з Польщі, Литви, Угорщини, мудро розуміючи, що історію знищити неможливо. Але її можна переосмислити, а негативний досвід розуміти як застереження від можливих рецидивів у майбутньому.

 Встановлення статуї. 1954 р.

 

Костянтин Дорошенко

В вопросе памятников, преодолевая советское идеологическое наследие, важно не превращаться в большевиков. Поскольку именно их практикой было уничтожение монументов и строений, не отвечавших идеологической линии партии, без учета их исторического и художественного значения. Памятники ушедшей эпохи имеют право на сохранение хотя бы для того, чтобы не забывалась история нашей страны, полная трагических событий.

Памятники вождям тоталитарного режима нужно демонтировать, но не уничтожать, а переносить в исторические либо краеведческие музеи. Разумеется, речь не идет о типовых гипсовых истуканах, производившихся конвеерным методом. Но личности, рожденные Украиной и сыгравшие роль в истории нашей страны — те, о которых мы должны знать и помнить. Николай Щорс — фигура во многом мистифицированная. Однако он — искренний и героический участник событий гражданской войны на территории Украины. Тогда, увы, как и в Первой мировой, украинцы воевали друг с другом из-за разного понимания своего общего будущего.

 Кровь войны, кровь представителей собственного народа оказалась на руках всех лидеров — и Петлюры, и Винниченко, и Щорса, и Скоропадского. Невозможно при этом отрицать, что за каждым из них стояли представители украинской политической нации, отдавшиеся той или иной идее. История — это не удобная в данный момент версия прошлого. История — это не мифология и не фольклор. В ней нет однозначных молодцов или подлецов. Всякий, кто берет на себя ответственность возглавить массы, оказывается причастным к их трагедии, оказывается в той или иной степени виновным. Щорс, как и Винниченко — в сотрудничестве с российскими большевиками, Скоропадский — с германскими оккупационными войсками, Грушевский — со сталинской охранкой после своего возвращения из эмиграции. Но каждый из них по-своему строил новую украинскую государственность. И право на присутствие в наших городах памятников этим людям должно обосновываться художественной ценностью или хотя бы оправданностью таковых памятников.

 Памятник Щорсу в Киеве несомненно этим критериям соответствует. К тому же, он находится на месте, продуманном с точки зрения градостроения, фиксирует городской ландшафт. Его необходимо сохранять, как одну из уникальных и важных черт городского лица столицы, подвергавшейся за больше тысячи лет своего существования множеству разрушений.

 А вот задуматься стоит о наспех возводимых памятных знаках, скорее дискредитирующих и личностей, которых они якобы прославляют, и саму идею мемориальной фиксации в городской среде. Таких, как блинообразная доска в память о гетмане Павле Скоропадском или напоминающий свалку монумент гетману Пылыпу Орлику.

 

Оксана Баршинова

Лично мне симпатичен памятник Щорсу, потому что он напоминает о ренессансной культуре, о милых сердцу монументах в честь кондотьеров в Падуе и Венеции. Редкий сегодня случай, когда памятник отлично вписан в пространство. Конечно, имеет смысл, кто героизирован, но в данном случае, я думаю, вполне можно было бы обыграть памятник так, чтобы поднять вопрос о героях — мнимых и настоящих, бывших и актуальных — тема, по-моему, насущная. Второй вопрос — недостаток действительно значительной скульптуры среди новых объектов в публичном пространстве. Поэтому важно не только сносить (переносить, в идеале), но и переосмыслять уже созданное.

 

Коментарі студентів Людмили Лисенко, НАОМА

Є. Григорьєва, скульптор

Пам’ятник Щорсу роботи М. Лисенка, на мою думку, є однією з кращих монументальних  робіт у Києві. Чогось більш професійного та грамотного на його місці точно не з’явиться, бо Київ не має художників рівня Лисенка. Зникнення цієї роботи з політичних міркувань було б трагічною помилкою для міста.

 С. Галинський, скульптор

Пам’ятник Щорсу є кращим у світі! Зносити його категорично не можливо. Таких шедеврів скульптури в Україні можна перелічити по пальцях, а тим більше, скульпторів, які створювали цей проект – Михайло Лисенко, Василь Бородай, Микола Суходолов.

 

Е. Піскунов, живописець

Пам’ятник Щорсу – чудова робота. Чув, ніби-то моделлю був Леонід Кравчук. Дуже сумно, що мистецтво і національна історія – на останньому місці серед державних інтересів.

 

Ю. Твєрітіна, графік

Щодо пам’ятника Щорсу – не схвалюю. Взагалі-то, дуже симпатичний. Чому мистецтво повинно бути жертвою політичних перепадів? З таким відношенням людство могло б втратити багато цінних пам’яток.

 

Ю. Заклична, сценографія

Твори, що несуть художню цінність, не варто знищувати, яку б ідеологію вони за собою не несли.

 

Т. Гик, графік

Я проти знищення історичних пам’ятників. У Франції пам’ятники різним вождям співіснують на сусідніх вулицях, а в нашій державі кожна наступна епоха знищує здобутки попередників. Це неприпустимо!

 

П. Івко, живописець

Я проти зносу будь-яких історичних пам’яток. Люди мають пам’ятати про помилки минулого. Особисто я не зносив би пам’ятник, а дав би йому новий зміст: додав би імена загинувших в ті часи від діяльності Щорса.

 

Б. Поліщук, сценографія

Пам’ятник Щорсу та інші пам’ятники радянським лідерам, що чинили злочин проти народу, треба поділити на дві категорії: 1. мистецтво; 2. не мистецтво. Другу – знищити, першу – зібрати в музей пам’яток СССР.

 

Ю. Денисенко, графік

Пам’ятник Щорсу знаходиться в історичному центрі Києва і органічно вписується в навколишню архітектуру. До того ж, майстерно виконаний, тому є окрасою місця. З іншої сторони, це пам’ятник не найкращої сторінки історії України, рани від якої й досі нагадують нам про минуле. Тому, нехай собі стоїть, щоб у майбутньому такого не сталося.

 

Н. Черненко, сценографія

На фоні воєн за забудівлю Києва, вирубаних дерев столітнього віку – пам’ятник Щорсу для мене не є сильною емоційною або духовною прив’язкою. Тому мені не цікава його доля. А за руйнівні процеси, що творяться у Києві, в Україні мені боляче і прикро.

 

А. Доброва, живописець

Моє ставлення до можливості зносу пам’ятника Щорсу, безумовно, негативне. Я вважаю, що будь-який пам’ятник будь-якої епохи має право на життя, і не нам його зносити, коли не ми його ставили. Все це – історія країни. Країна, яка не поважає свою історію, не має майбутнього. І тенденція до зносу пам’ятників може свідчити тільки про деградацію країни та її культурного рівня, і це дуже і дуже прикро.

 

 

Усі фотоматеріали надані Людмилою Лисенко. Повна версія її статті (з додатками) може бути знайдена в Художня культура. Актуальні пролблеми: Зб. Академії мистецтв України. Інститут проблем сучасного мистецтва.: К., 2008. - Вип. п"ятий. - С. 377-395 з іл.