IZIN

Если вы встречаете человека, который настаивает на том, что никогда не меняет своих мнений, возможно, перед вами настоящий глупец. Перезагрузка собственных мозгов — это абсолютно нормальный и необходимый процесс, такой же важный как обновления, скажем, в организме человека или природе в целом. Ситуация, которая сейчас сложилась в Украине — это климат повсеместных перезагрузок: как в пределах отдельно взятой головы, так и в пределах больших идей. Для многих, кто привык к долго навязываемой идее «стабильности» (ложно подменяющей понятие «застоя»), перезагрузка — это шок и ужас.

Пять лет назад история ИЗОЛЯЦИИ началась такой перезагрузки: постиндустриальное пространство бывшего завода теплоизоляционных материалов было бережно трансформировано в платформу культурных инициатив. Для первого проекта ИЗОЛЯЦИЯ 2.0 куратором Адамом Нанкервисом (Берлин) было приглашено пятеро молодых украинских художников, каждый из которых представил по одному масштабному полотну — художественной рефлексии на город и протекающие в нем социальные процессы. Многочисленные разговоры о трансформации бывших складов в выставочные залы и общая амбициозность проекта «ИЗОЛЯЦИЯ» давали надежду на развитие Донецка, где такой культурный центр был уникальным явлением. Надежду на светлое будущее, которое, впрочем, так и не настало.

9 июня 2015 года, отмечая годовщину с момента своего «изгнания» из Донецка и одновременно годовщину очередной перезагрузки, ИЗОЛЯЦИЯ снова показала картины своей первой выставки. IZIN пообщался с тремя художниками — Давидом Чичканом, Владимиром Кузнецовым и Юрием Пикулем — с просьбой трактовать работы, а также прокомментировать нынешний «донецкий вопрос» с оглядкой на свой опыт в 2010 году. Это три разные позиции: искусство и внутренний эскапизм, искусство и социальные практики, искусство и анархизм.

Юрий Пикуль: Однажды я смотрел из окна своей кухни. Квартира в хрущевке, старый спальный район, окно выходит во двор на детский садик, в который я когда-то ходил. Зима, снег — тоска! И пацанчики на покрышках сидят. И вот кажется, что в этой белой пустыне, вакууме, у них кроме покрышек и мобильного ничего нет, поэтому они в нем ковыряются.

Безысходность.

Я смотрю на это и понимаю, что это все очень характерно для наших реалий. Но у меня нет к этому никакого социально-критического отношения. Мне безразлична социальная проблематика увиденного. Я не поднимаю никаких вопросов, и ничего не пытаюсь сказать. Я просто хотел передать этот зимний пи***ц, ощущение вечности и безысходности.

Психоделический фон, состоящий из овального паттерна, призван подчеркнуть беспредельность этого пространства, его повторяемость, что, мол, выхода нет и за пределами Дарницы нет ничего.

Бренды на их одежде просто были, я же реализм делал. Тем более понятно, что шапка купленная у входа в метро — это фейковый бренд, что даже он — и то развод в бытии этих ребят.

На Донбассе я ни разу в жизни не был, знаю только, что это — депрессивный промышленный регион, до которого ни кому не было дела. Сейчас там война. А здесь люди веселятся и празднуют праздники. Все это странно мне и непонятно.

Володимир Кузнєцов: Наскільки пригадую, на пілотну резиденцію в ІЗОЛЯЦІЇ я був запрошений Адамом Нанкервісом, який тоді курував підсумкову виставку. Чітких планів, яку саме роботу там виконуватиму, не було. Я погодився приїхати, аби дослідити простір ІЗОЛЯЦІЇ та самого міста.

В Донецьку до того не був. В індустріальній трудовій столиці контрастів досить незвично було спостерігати за сусідством елітного бізнес-центру з радянськими хрущовками та групами шахтарів, які несподівано з’являлися на вулицях міста. Вони були у спецодязі та з ліхтарями і, уявлялося, що входи у шахти знаходились у дворах поряд з дитячими майданчиками (я так і не зрозумів, звідки ті шахтарі з’являлися).

Пострадянський занепад зі щирими трударями, зусібіч оспівуваний легендою про місто мільйона троянд, сусідив з менеджерськими активами та яскраво вираженою монополією влади. У центрі міста було суворо заборонено палити, а загони міліції підходили до по пояс оголених (через спеку) чоловіків та примушували їх одягнутися. Коли ми лізли на терикон через сухі хащі кущів з різними травами та будяками, в мене і вималювався цей образ патетичного герба, всевладного будяка, який власноруч утримував цю зварганену інфраструктуру із залишків пострадянського та менеджерських «новацій».

Можливо, через деяку спеку та будяки на териконі слово «герб» у мене інтегрувалося з англійським словом «herb» (зілля), що, здається, не мало ніякого відношення саме до витоків слова «герб», але ситуативно співвідносилося з місцевим контекстом. Ця робота відноситься до серії Дрімота, в якій я торкаюся питання сутінок та напівсну, де реальність переплітається з маревом, в якому можлива красива візуалізація фантазій, прагнень та сподівань, але все це перебуває в абстрактній напівтемряві. Якщо проявити зусилля, побороти острах, пасивність та зрештою прокинутися — можна побачити, як воно насправді та спробувати усвідомити можливість вирішення реальних процесів та проблематик.

Щодо теперішньої ситуації: я поки що не добрався до Донбасу фізично. За минулорічної активності АДКУ (Асамблеї діячів культури України) обговорювалися ідеї щодо створення активних комунікативних каналів з цими інформаційно закритими територіями. Достатньо інформаційно закритими були і Міністерство культури, і велика частина культурних діячів та інституцій на «мирних» територіях, тому створення постійно діючого телемосту з місцевими людьми на Донбасі було дуже важливим. Саме обміну інформацією не вистачало. На жаль, не вистачило також і зусиль для організації та проведення таких зустрічей. Ми зверталися з пропозицією до тієї ж ІЗОЛЯЦІЇ, але на той час під ними все почало хитатися і проведення будь-яких заходів ставало для них надто небезпечним. Поза тим, проявилися інші незалежні від офіціозу ініціативи. Зокрема, від частини активістів АДКУ, які приїзджали на прикордонні території задля спілкування та співпраці з місцевими людьми та організаціями.

Нині питання створення та налагодження взаємовідносин, співпраці, розвитку спільних ініціатив залишається найактуальнішим. Інціатив далеко не лише пов’язаних з візуальним мистецтвом, але ініціатив з кооперації, взаємопідтримки, створення незалежних горизонтальних мереж у різнобічних відносинах між людьми. Звичайно, це складно втілювати на окупованих репресивних територіях. Але це також не означає, що втілення таких ініціатив є легким в інших точках країни. В містах і селах люди створили волонтерські організації, вони об’єднуються в дворах, районах, займають та розвивають закинуті простори, активно залучаючи інших. Провладні пострадянські бандити і менеджери-будяки не надто задоволені, коли ситуація з активним розвитком вільних ініціатив виходить з під їх контролю. Вони робитимуть спроби накладати руки на спільне, насаджуючи свої менеджерські бізнес-проекти. Коротше кажучи, зараз моя позиція як художника полягає у співпраці з людьми різних професій задля створення колективної роботи у спільному просторі.

Давид Чичкан: В 2010 году я был сторонником неправильного анархизма: был анархистом с малой мерой соответствия анархизму, симпатизировал РКАС (Революционной конфедерации анархо-синдикалистов) — организация появилась в Донецке в 1994 году и ее аббревиатура фигурирует на картине, которую я рисовал к  открытию ИЗОЛЯЦИИ.

Позже я вступил в АСТ (Автономный союз трудящихся), потом — в Черную радугу и стал повышать свое соответствие заявленному анархизму: читать больше теоретической литературы и общаться с последовательными анархистами. Конечно, теперь я хотел бы, чтоб на полотне вместо РКАС было АСТ или ЧР или ЛКПД-КИОТ (Либретарный клуб подпольной диалектики — Координация инициатив освобождения труда — новая анархистская инициатива, которая пока что существует только в сети — прим.ред.), ибо РКАС помимо несоответствия провалили себя даже как милитант-анархисты, что видно по исчезновению их организации в разгар последних событий в Донецке.

На самой картине речь шла о шахтерах, которые осознают себя как класс, осознают свой классовый интерес через агитацию анархисток/анархистов и в синтезе с ними. Ведь донецкие шахтеры давно славились своей прогрессивностью: мне рассказывали, что Вильгельм Райх писал о том, что в советское время шахтеры скидывались и содержали в коммуну, посвященную сексуальной революции. Якобы был такой детский дом, где дети росли сексуально раскрепощенными, но совок решил свернуть спонсорство этого проекта, и профсоюз шахтеров Донбасса взял его на себя. Потом этот садик закрыли в силу его буржуазности и ненадобности.

Черно-красная и черно-зеленая расцветка, в которую окрашены флаги, платья и птицы, — это цвета эко-анархизма, анархо-коммунизма и анархо-синдикализма. К сожалению, в силу своего несоответствия в те времена, я упустил черно-фиолетовую расцветку, что означает анархо-феминизм.

В серии Потоп (к ней относится картина) есть работа, в которой буржуазные и реакционные политические кандидаты тонут, в отличие от анархисток: это метафора борьбы горизонтали безвластия против вертикали власти. По иронии горизонталь стоит вертикально над тонущей горизонтально вертикалью.