Нещодавно кілька друзів, художників PK, запросили мене взяти участь у одному нью-йоркському проекті. Митцям з усього світу пропонувалося надати контент для так званого Mirrorscope. Автори проекту розробили своєрідний пристрій — монітор, що розмістившись по барах Мангеттена, має надати їхнім відвідувачам можливість через мистецтво пережити іконічний кіно-момент. Чоловік-або-жінка у скрутній життєвій ситуації топлять свій біль у склянці пива/віски/тощо.
Проблема, на мою думку, полягає в тому, що цей іконічний кіно-момент є суто амереканською вигадкою. Я зустірвся із необхідністю відшукати сутність цього явища тут, у Києві, та де ж вона є? Адже Київ не проживає свій жаль, або, згідно із словником PK, sehnsucht, у той же романтичний спосіб, як це робимо ми в Америці. Це не значить що його немає, просто ви не знайдете його там же само, де звикли відчувати в Америці. Подібно до багатьох інших культурних конструктів, незалежно від того, був він частиною нашого особистого досвіду чи ні, цей класичний кіно-момент є глибоко вкоріненим у національній психіці.
Ми так часто бачили його репрезентації у кіно, на телебаченні, у піснях та книжках, що наш власний досвід нашарувався на цей міф. Не дивно, що через засилля нашої медіа-культури, люди по всьому світі опиняються у архетипічно америкасньких ситуаціях, але кожне суспільство по-своєму втілює ідеї цієї агресивно рекламованої культури.
Вдома ми відтворюємо свою культуру проектуючи та утримуючи бари, подібні до барів з кіно. А потім відвідуємо їх, відіграваючи ролі, знані з кіно. Поза нашою батьківщиною та ж сама картинка набуває комічних рис. Американський бар за кордоном є не автентичнішим від Ірландського пабу. За вкоріненою культурною звичкою цей простір обирають іноземці. Місцеві реактивують його відсутню культурну ідентичність, з’являючись тут для зустрчей з експатами.
Ті та інші сприймають кітч подібних закладів не тому, що він відображає живу частину автентичної культури, а тому що він є загальновизнаним конструктом націоналної уяви. Той же паб десь в Ірландії може не надто відрізнятися ззовні. Та через загальносуспільне розуміння його функцій та характеру, кітч розвіюється, і культурний конструкт подібного бара стає автентичним.
Таким чином я усвідомив, що питання не в тому, де у Києві є цей бар, а у тому де у Києві є це почуття. Радше навіть — де і чи взагалі є у Києві спеціально відведене місце для такого почуття? Чи може джерела меланхолії і туги є настільки іншими, що я не пізнав методів боротьби з ними. Імовірно, як типовий амереканець, я шукав sehnsucht у невірних місцях. Адже, кінець-кінцем, річ не в тім, яке пиво тут розливають, та чи на барі бурбон або настоянка. Якраз тут є загальнокультурний консенсус: це саме те місце, де можна випити на самоті, коли справді треба випити. А може, справа і не у випивці. Алкоголь, як такий, для різних людей означає різні речі.
Власне тому поєднання архітипічного досвіду та спечифічних культурних асоціацій є такою складною справою. Я вважаю, що люди однакові повсюди, але ця однаковість живе у емоціях та настроях, а не у культурі чи психіці. Маю на увазі перехід від того, чим ми є як люди до того, чим ми є як соціуми. Гадаю, мені вдастся знайти те, що складає предмет інтересу PK та їхнього Mirrorscope, оскільки я вірю у однаковість. Та я не вірю, що Київ має те, що мені треба у тому ж самому місці. Як амереканиць, для старту дослідження я вдамся до свого культурного вантажу.
Отже, Києве, де тут у вас чоловік може випити?
Оригінальний текст читайте тут
Переклад Анастасії Живкової
