Найбільш гострі дискусії в медіа велися під час окупації Слов’янська. Навколо міста на основі псевдоживих репортажів і експертних думок вибудовувалися міфи. Таким було і «звільнення» міста. Тоді це виглядало саме так: кричали жінки: Ура! І в повітря чепчики кидали. Так голосно і радісно не було, напевно, від жодного іншого звільнення. Однак, яким було це звільнення? Фактично террористи покинули локації, й у вже порожнє місто увійшла українська армія. Ніякого героїчного визволення не було: конструювання цього героїзму було необхідним для того, щоб підняти бойовий дух і дати надію тим, хто спостерігав за війною зі сторони, очима медіа.
Після того, як у місті провели перший великий український мітинг, слідом за чепчиками вгору полетіли й фартушки. Ось вона — перемога, ось нове життя! Кабінет міністрів провів у звільненому місті виїзне засідання, а дружина президента привезла солдатам теплу форму. Банкомати почали працювати та видавати купюри. Волонтери допомагають відновлювати приватні будинки, що постраждали під час бомбувань. Що може бути краще для звільненого міста? Тільки український прапор на шиї у Леніна. Тільки рівно пофарбовані в жовто-блакитний паркани та лави.
Телевізійна історія про те, що в місто повернулося українське мирне життя — всього лиш ілюзія. Адже, за весь цей час не було прийняло прийнято жодної програми відновлення постраждалих від війни населених пунктів. Відновлення не тільки фізичного, а й психологічного. Немає розуміння того, як приводити людей до тями, як повернути їм спокій, відчуття безпеки та впевненості. Іншими словами: як оживити місто й дати йому силу для подальшого розвитку.
Тут все залишилося як і колись: та сама система освіти, той самий рівень культури, те саме телебачення, та сама відсутність системності у всьому. А колишня апатія — збільшена в рази.
У Слов’янську дуже сильно відчуваєш ефект відсутності. Відсутності війни, але й відсутності мирного спокійного життя. Відсутності системної роботи з людьми, в психологічному, освітньому та культурному полі. Хоча тут є волонтери, які допомагають облаштовувати будинки, відновлюють школи та бібліотеки. Та все це — невелика частина будівельних матеріалів для нового фундаменту. До того ж, волонтерські гроші можуть скінчитися, може закінчитися й просте людське терпіння та сили. І тоді місто ще більше поглине у ніщо.
Вже зараз, перебуваючи на центральній площі міста, дивлячись на двох дітей, які годують голубів або дідуся, що фотографує дахи будинків, виникає відчуття, що оболонка навколо є несправжньою, мильною. Неначе місто й люди знаходяться в іншій часовій площині, ніби все навкруги — неправда.
Якщо вбити у пошуковик Google назву міста, першою сотнею фотографій знайдених за запитом будуть фотографії про війну, друга сотня — фотографії про війну. Рідкісні кадри-винятки — в’їзд у місто й мапа Слов’янська. Люди зі зброєю — озлоблені, стражденні, з переляканими очима — замінили щасливих і безтурботних городян. Сьогодні саме цей візуальний образ формує топос Слов’янська.
Традіцінний кадр сучасних військових фотокореспондентів — дитяча іграшка на тлі зруйнованої снарядом будівлі — також присутній серед знайдених пошуковиком зображень. Знімок зроблений фотографом агенції Associated Press. Цей кадр прирівнює Слов’янськ до десятка інших післявоєнних міст Африки та Азії. Автор знімка, який хотів показати сентиментальність війни та руйнацію, формує ідеологічний шаблон, який претендує на те, щоб стати спільною наррацією одразу для всіх зображуваних міст (Азія — Африка — Україна).
Досвід, пережитий Слов’янськом, ріднить його більше з сирійцями чи боснійцями, які пережили військові конфлікти, але не знають вашої мови, культури, попередньої історії, — ніж з вами, народженими в одній країні, але не пережившими момент бомбувань. Ви та місто не є співучасниками події, воно реагує по-своєму, мовби рефлексує, а ви, можливо, ще не думали про це взагалі.
Саме тому, що ви не рефлексуєте, ви не знаєте про те, що йому досі боляче і страшно. А боляче і страшно тому, що місто не відчуває в собі справжнього. Чи, скажімо, не міфологічного та візуального, а реального.
Сьогодні в Україні ведеться велика дискусія з приводу створення програми Культура 2025, в якій беруть участь люди, що займаються цією сферою не перший рік. У Культурі 2025 є кілька важливих упущень. Одне з них — там немає Слов’янська: як абстрактного, так і реального міста, вже вільного. Другий момент: точкою відліку стратегії узятий сьогоднішній день — 2014 рік. Однак у 2014 році живуть далеко не всі населені пункти України, в тому числі й Слов’янськ. Деякі міста та містечка сьогодні залишилися в 1989, 1990, 1995 роках. Вони все ще переживають кризу державності кінця 80-х, першу зміну президентів і зміну валюти, вони не знають ще про майбутню акцію Україна без Кучми, Помаранчевеву революцію, яку будуть подавати, як спробу розколоти Україну, а пізніше й Євромайдан 2014, який для когось стане революцією, для когось — гідністю, а для когось — безсоромністю; який для багатьох східняків буде настільки незрозумілий, що вони не зможуть його проаналізувати, усвідомити й пережити. Бо в них не буде співучасності з подіями. І коли вони увійдуть в той період, щоб це зрозуміти, можливо пройде не одна річниця Майдану.
Доказ того, що місто живе минулим — серія листівок Привіт зі Слов’янська Краєзнавчого музею міста. На них те, яким красивим, спокійним та охайним було місто раніше, в минулі часи.
Повернути міста в 2014 не можна просто пофарбувавши паркан, або причепивши на Леніна стяг; мало написати пост у фейсбуці, розмістивши там свою фотографію на тлі напису Слава Україні!. Все це не створює нових смислів, якщо не підкріплено іншими ґрунтовними змінами та увагою. Допомога волонтерів та громадських організацій все ж ніяк не забирає у держави її головну функцію — дбати про своїх громадян, де б вони не жили, і в якому часі не залишалися.
Слов’янськ — це дотаційне місто пенсіонерів, асигнування якого складає 50% бюджету. Тут немає великої промисловості; порцелянова індустрія ще не може конкурувати з європейськими товарами, а курорт та санаторії залишаються в замороженому стані (з трьох санаторіїв сьогодні працює тільки один). У разі проведення реформи децентралізації місто зіткнеться з ще більшою кількістю проблем і більшою дірою у власному бюджеті. Тоді відповідальність за людей значною мірою ляже вже на плечі місцевої влади, яка також залишається в 1989, 1990, 1995 роках. І все почнеться спочатку.
