IZIN

Марія Нелеп (Косогон). Вася і Галя. 2003 (?) р. Фанера, олія, 40 х 28,5 см. Збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

 

Що таке рецензія? Незалежно від того, схвальна вона чи ні, основний її посил — це завжди два слова: треба йти. Функції відкривання та закривання дверей на певні виставки чи вистави критик віддає швейцару. Для справжнього оглядача важливо підштовхнути читача прийти та сформувати власну думку щодо подій різного рівня якості. Побачене та відчуте особисто завжди більш цінне навіть за найдоречніші спостереження критика. В ідеалі — перше та друге мають поєднуватись.

У галереї Хлібня Національного заповідника Софія Київська відкрилася виставка Збережене сонце, яка триватиме до 31 жовтня. На ній представлені роботи українського наїву ХХ ст. із музейних і приватних колекцій.

Враховуючи, що ми з вами знаходимося на приблизно одному рівні обізнаності щодо українського непрофесійного мистецтва минулого століття, поки ви збираєтесь на виставку, дозволю собі висловити кілька спостережень щодо побаченого та почутого в експозиції. Цікаво буде потім співставити враження. Про українське мистецтво у порівнянні зі світовим відомо та написано так мало, що у цій terra incognita ми відносно вільні від страху сказати чи відчути «щось не те». Отже:

Наївом в історії мистецтва вважаться творчість непрофесійних майстрів або професійних художників, які імітують «примітивність». Найвідомішими східноєвропейськими представниками цього стилю є лемко Никифор з Криниці та грузин Ніко Піросмані.

У Хлібній мене здивувало ледь не повне ототожнення наїву з бойчукістами, висловлене деякими відвідувачами. Це не є так. Бойчукісти — унікальне явище українського та світового мистецтва першої половини ХХ ст. Михайло Бойчук і його школа поверталися до традицій візантійського мистецтва та стародавніх українських образів — від Яблуні та Сродної праці Г. Сковороди до Плачу Ярославни. Бойчукісти не просто займалися монументальним живописом, а ретельно досліджували усі тонкощі стародавніх технік фрески. Їх можна назвати у чомусь примітивними через простоту та чистоту ліній і форм. Проте це не непрофесійний примітивізм, а свідомо обрана лаконічна стилістика при глибокому знанні арт-історичних традицій і технік. Тому перше, на чому хотілося б наголосити: не варто плутати різні види та першопричини простоти. Народний наїв і бойчукісти — дві абсолютно різні самодостатні віхи українського мистецтва. Які, тим не менш, не позбавлені окремих спільностей.

 

Першим із двох аспектів, що поєднує майстрів-примітивістів і бойчукістів, було питання індустріалізації. Індустріалізація не була лейтмотивом творчості бойчукістів, вона побічно з’являється лише у їхніх конформістських роботах для Харкова та Одеси. Проте ідеологічно вона була дуже пов’язана зі школою. Український інтелігенція, до якої належав Михайло Бойчук, розуміла наслідки модернізації, індустріалізації та урбанізації 20-х рр., які ніс «новый мир» — це був наступ на українське село, на саме українство. У тому числі і через це бойчукісти так підкреслено працювали з іншою тематикою і так глибоко досліджували стародавнє візантійське та народне мистецтво.

 

Антон Штепа. Колись були сваричівські мости. Фанера, олія, 104 х 56 см. Збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

У роботах майстрів українського наїву, зокрема Антона Штепи й Івана Лисенка, індустріалізація вже сприймається як даність. Не можна сказати, що художники її схвалюють, вона просто є, і відчувається певне безвихідне примирення з її присутністю. Так, лінії електропередач чи то інші ознаки «щасливої совітської» індустріалізації діагонально перекроюють одну з робіт Штепи, завершуючись стареньким млином, відтиснутим десь у далечінь.

Другим прикладом перетину бойчукістів і примітивістів є представлена на виставці творчість Георгія Малявіна. Михайло Бойчук заповідав своїм учням необхідність аналітичної роботи з великими творами мистецтва — їхньої відрисовки-аналізу. Шедеври треба не копіювати, а вивчати, відповідно видозмінюючи у власній інтерпретації. Саме цим вражає Малявін: його «Автопортрет із Саскією» Рембрандта, «Мона Ліза» і «Даная» дуже зрозумілі та органічні в українському контексті. «Даная» Малявіна унікальна не просто авторським переосмисленням, а переосмисленням у стилі Гогена з його пласкувато-придушеними кольорами.

 

Георгій Малявін. Дівчинка з фруктами. Картон, гуаш, 49 х 36 см. Збірка Олександра Ройтбурда 

Спільною рисою всіх представлених робіт українських примітивістів, окрім хіба що Григорія Ксьонза, є використання ними теорії комплементарних кольорів (ТКК). Відповідно до ТКК, колір можна по-справжньому передати, доповнивши його протилежним кольором спектру, створивши таким чином найбільшу контрастність. Наприклад: зелений-червоний, синій-помаранчевий, жовтий-фіолетовий. Цей принцип затято сповідував Вінсент ван Гог, про що свідчить другий, «кольоровий», період його творчості. Проте ван Гог прийшов до ТКК після «книжкового» знайомства з цією теорією, про що не раз писав у листах брату Тео. Українські ж майстри-примітивісти робили це підсвідомо, без жодної порівняльної академічної підготовки. Дійсно вражає те, як Марія Нелеп (Косогон), Софія Мельник-Гоменюк та інші наївісти використовували не просто яскраві фарби, а поєднували їх саме за принципом комплементарних кольорів, не маючи й гадки про цю теорію.

Не меншим здивуванням є синій у роботі «Сон» (1940 р.) Катерини Білокур. Білокур взагалі стилістично випадає з когорти представлених наївістів, окрім, хіба що, спільного факту відсутності фундаментальної професійної підготовки. Ці та інші роздуми зникають при погляді на її «Сон». Як могла незнана дівчина з-під Полтави так яскраво передати магічний східний синій і східну візерунчатість? Той особливий, багатий орієнталістський синій, який колись був доступний лише у портах Італії і свідчив про особливе багатство і статусність митця, що міг дозволити собі цю фарбу?  Мабуть, про це і не варто думати. Слід просто зануритись у синє безмежжя, яке дарує білокурівський «Сон».

Катерина Білокур. Сон. 1940 р. Полотно, олія, 115 х 85 см. Збірка Яготинської картинної галереї 

Наостанок хотілося б зазначити те, що вразило найбільше: які ж роботи щасливі! Особливо сімейні портрети Марії Нелеп (Косогон) чи Івана Лисенка. Їхні твори – це не штучно ідеалізована буденність у вивіреному багаторічним контролем соцреалістичному стилі. Вони показують скромність життя, постійну працю, проте все одно роблять це з радістю. Такий підхід радикально відрізняє відповідні роботи наїву від постановочного радянського сімейного фотопортрету, який кожен із нас має у родині від бабусь і прадідусів. Причина, мабуть, у тому, що на відміну від студійних радянських фотосесій, живописні сімейні портрети наївістів робились самостійно і для себе, а тому і були такими наївними, світлими, сповненими радості та надії на неї. Ці роботи дуже співзвучні назві проекту — Збережене сонце.

 

Іван Лисенко. Біля рідного порога. 1968 р. Золотоношка Драбівського району Черкаської області. Фанера, олія, 23,5 х 32 см
Збірка НЦНК «Музей Івана Гончара»

Серед слабких моментів виставки можна виділити наступні. Не всі роботи датовані. Зрозуміло, що це може пояснюватися об’єктивними причинами – непроставленням року написання самим автором, забуттям роботи і т.п.
Що стосується сучасних українських художників, то в залах представлені лише їхні коментарі про любов до наїву чи його вплив на їхню творчість. Задля довершеності не вистачало власне їхніх робіт, які натхненні мистецтвом примітиву чи переосмислюють його. Експозиція могла би бути побудована сміливіше як з точки зору інтеграції із сучасним мистецтвом, так і з точки зору некомпонування робіт за принципом авторства. Проте мені видається, що основною метою кураторів було спочатку просто ознайомити українського глядача із черговим незнаним пластом власної культури. Переосмислення і співставлення творів наїву із відповідними роботами сучасних художників, певно, буде наступним етапом.

Виставка Збережене сонце прекрасна тим, що представлені на ній роботи мало відомі  переважній більшості відвідувачів, у тому числі деяким представникам професійної спільноти. Це і полегшення, і складність одночасно. Складність у тому, що прийшовши до зали, ми не зможемо у звичній манері затягти «Ааа, ну це Рожевий період Пікассо.. знаєте, мені він не дуже». Чи «О! як я люблю цього пізнього Модільяні!» У Хлібній ми не звернемось до готових відповідей чи відштудійованих і відфільтрованих вражень. Тут усе наживо, вперше, а тому – по-справжньому. У цьому й легкість для тих, хто наважиться її прийняти: просто відкрийте свої очі і серце.

 

Усі фото: Кузьма Федченко