Минулого тижня я отримала з Київської міської державної адміністрації список об’єктів, котрі мають бути демоновані в рамках декомунізаційного закону. У цьому переліку зазначені дві мозаїки 1980-1982 років з житлових будинків на проспекті Перемоги, а саме Трипілля та Київська Русь Івана Литовченка та Володимира Прядки.
Яким чином саме ці роботи потрапили до переліку – абсолютно незрозуміло. Адже там і натяку немає на комуністичну символіку. Єдиним більш-менш логічним поясненням може бути таке, що автори списку просто переплутали нумерацію будинків, бо панно на будинку №25 дійсно містить зображення серпа та молота. Кілька уточнюючих запитів надісланих в КМДА поки залишаються без відповіді, а я тим часом зустрілася з одним з авторів цих творів, і дізналася багато цікавого про ці та інші монументальні мозаїки радянського періоду.
Володимир Михайлович Прядка народився 1942 року на Київщині, закінчив Київський художній інститут за спеціальністю «Скульптура», вчився у Михайла Лисенка. Працював в основному в монументально декоративному мистецтві, започаткував традицію мозаїчного рельєфу. Багато визначних робіт створив у співавторстві з Іваном Литовченком. Сьогодні Володимир Прядка є професором кафедри художніх основ декоративно-прикладного мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім.М. Бойчука.
Ми зустрілися з Володимиром Михайловичем в його майстерні, він пригостив мене смачним супом, і розповів свою історію в монументалістиці.
Ще будучи студентом-скульптором він розробив ескіз пам’ятника Лесі Українки. Його робота була дуже нетипова, смілива, образна, й ніяк не вкладалася в суворі закони соцреалізму, котрі існували тоді в Інституті. Але сама ідея створення пам’ятника Лесі в Києві була підтримана. В спілці художників оголосили конкурс для скульпторів на проект пам’ятнику поетці. Проте пропозицію Прядки навіть не розглядали в конкурсі, а пам’ятник створила тодішня голова спілки художників Галина Кальченко. Після цього Прядка взявся розробляти проект гранітного пам’ятника художнику-авангардисту Анатолію Петрицькому.
У Києві на початоку 60-х років не було можливості дістати матеріал, і молодих художників відправляли на єврейский цвинтар на Лук’янівці, котрий тоді якраз ліквідовували, відтак там можна було знайти гранітні надгробки, щоб використати як матеріал для нових скульптур. Володимир Михайлович прийшов туди і побачив жахливу картину: екскаваторами розривали поховання, скрізь валялися понівичені труни та надгробки з написаними на них іменами..
«Я уявив собі, що беру я цей граніт, де написано Авраам, прізвище його, вказані роки життя, і я б це все мав стирати, щоб зверху написати ім’я Петрицького? Я не міг цього зробити», – згадує художник.
Після цього випадку Прядка зібрав свої ескізи і пішов у спілку художників на секцію монументального мистецтва. Адже це була єдина можливість вільно працювати з формою та експериментувати. В скульптурі тоді були дуже жорсткі директиви натуралістичності та реалістичності, а в монументалістиці допускалися узагальнення, образність, тільки через те, що художники працювали з твердим матеріалом. На секції монументального мистецтва в Спілці Володимир Прядка зустрів вже знаного на той час монументаліста Івана Литовченка, котрий запропонував йому долучитися до проекту оформлення ресторану Метро в Києві. Так у 1963 році Литовченко й Прядка створили декоративне мозаїчне панно з птахами, котре одразу ж по закінченню роботи наказано було знищити через «націоналізм та формалізм». А вже через три роки, у 1966-му, з незрозумілої причини вирішено було відновити. Остаточно панно зникло вже в 90-х роках, коли ресторан перебудовували.
Іван та Марія Литовченки, Серія декоративних мозаїчних панно на торцях житлових будинків по Проспекту Перемоги в Києві
Наприкінці 60-х Прядка та Литовченко починають експериментувати з мозаїчними рельєфами. В Донецьку вони створюють мозаїчний рельєф Земля Донецька з колотого граніту та нікелірованих металічних модулів. Завдяки поєднанню цих двох матеріалів художники вдало підкреслили рельєфи та контррельєфи твору.
Потім вони працюють над оформленям палацу урочистих подій в Олександрії, де крім великого настінного мозаїчного рельєфу на торці споруди створють віконні вітражі та гобелени для інтер’єру. За словами Володимира Прядки вони вирішили створити новітній храм в тому палаці й використовували для цього найрізноманітніші техніки та прийоми.
У 1975 році Прядка разом з Литовченком, Ламахом та Котковим починають працювати над мозаїчними панно на проспекті Перемоги в Києві. Найпершими були створені роботи багатосюжетні композиції Симфонія праці та На захист миру. По завершенню цих творів виник ряд непорозуміннь з замовниками та будівельниками і роботи припинилися на кілька років. А коли отримали наказ завершити серію з 6 мозаїк, то вирішили робити декоративні композиції, котрі б відображали історичні етапи розвитку Києва: Трипілля, Київська Русь, Радянська Україна та Науковий Київ.
Для перших двох використали відповідні традиційні орнаментальні мотиви. А для Радянського Києва взяли рисунок Георгія Нарбута, застосувавши його як пряму цитату. Не складно помітити у цьому елементі відомі нарбутівські трикутники.
Дізнавшись, що його роботи планують знищити в процесі декомунізації, Володимир Михайлович, звісно ж засмутився. Але із здоровою іронією відмітив, що така історія для нього не нова, він з таким стикався в радянські часи. Точно так їх звинувачували в націоналізмі, заливали бетоном мозаїки. Але попри все він завжди у своїх навіть самих “радянських” творах звертався до давніх українських художніх традицій, до творчості бойчукістів, до авангарду.
Але навіть у радянський час художників інформували про знищення їх творів. А сьогодні ніхто в Київраді та департаменті культури навіть не поцікавився авторам мозаїк, котрі зібралися збивати. Ймовірно невігластво сучасних чиновників настільки зашкалює, що вони навіть не усвідомлюють, що мають справу з творами мистецтва, і з українськими художниками, котрі їх творили.
