Хай би щоб там казали письменники про свої внутрішні двигуни — гонорари, фіксацію дійсності, дослідження людських доль на зламі епох і так далі, — мені завжди уявляється, що їх спонукає до письменництва дещо інше. А саме — можливість трохи побути Богом. Як на мене, це є одним із основних плюсів писання. Сам створюєш людей, сам слідкуєш за тим, як триває їхній розвиток, граєшся ними, як хочеш, а у фіналі — вбиваєш, якщо набридли. Влаштовуєш їм Всесвітній потоп, виверження Везувія, Варфоломіївську ніч або щось на кшталт.
Така собі віртуальна гра: герої живуть в павутинні сюжету, лише зрідка пробиваючись у реальне життя якимись ледве вловимими жестами людей на ринках, інтонаціями голосу пасажирів метро. Коротше, нічого серйозного. Розгорнув книжку — персонажі тут як тут. Закрив — від них нічого не залишилося. Зручно.
Думаю, мало хто готовий зустрітися зі своїми героями в житті. Надто довго довелось би пояснювати, за що ти їх так. Довелося б узяти нарешті на себе відповідальність. Можливо, тому Бог і не показується нам — йому було б соромно за все, що ми переживаємо через його поганий настрій чи бажання експериментувати.
Задумуючи цю книгу, я розраховував впоратися за два-три місяці. Здавалося б, що важкого: текст стосуватиметься території, з якою ти знайомий усе своє життя. Сиди собі та малюй, так би мовити, з натури. Але вийшло не так, як я сподівався. Країну почало лихоманити, характери моїх сусідів вигострилися, як ножі, і виглядали тепер ясніше. Заглиблюючись у текст, я забув, що він стосується справжніх, реальних людей, яких я знаю як облуплених. В тому, що ніхто з них цього не прочитає, я не сумнівався, в тому, що ні з ким із них я про цю книгу не говоритиму — також. Відповідальність за ці образи мені не загрожувала. Я малював їх такими, які вони є, без якихось там вигадок чи узагальнень.
Через десять днів після того, як усе було дописано, мій район у Макіївці вперше потрапив під артилерійський обстріл. До цього я готувався три місяці: заздалегідь склав речі, приготував аптечку, кілька баклажок із водою. Коли снаряд впав за квартал від нас, на відстані якихось півкілометра, і мій старий будинок затрусився всім тілом, стало зрозуміло, що настав час спускатися до бомбосховища.
Схопив наплічник, кішку і побіг униз. Поки спускався, вдарило ще раз, потім іще. Вбіг до бункера й оторопів: всі мої герої сиділи там і дивилися на мене привітно. Бембі знервовано намагався прикурити, стоячи на сходах. Руки в нього трусилися, він проклинав «ополченців» останніми словами і винувато відводив очі на мої питання, чому він їх підтримував. Рояльчук, Ірина та Клава сиділи в темній кімнаті у розкішних кріслах і старечо зітхали. Вони всі застали Другу світову війну ще дітьми, і тепер їм було гірко від того, що страх і смерті знову повернулися до їхніх життів. Руба з якимось своїм дружбаном стояв під стіною і безглуздо дивився в одну точку. Фірман похапцем закидав торби до джипа Махмеда з першого поверху, і за якісь п’ять хвилин вони торпедою вилетіли з подвір’я. Оленка спокійно сиділа з вуличним котом на колінах навпроти Лабуги з Лісорубом і з цікавістю слухала їхні історії про те, що Порошенко — вбивця, а українці — нацисти. Майже всі були в зборі.
Я просидів із ними до пізньої ночі. Герої книги ожили, ходили довкола мене, боялися вибухів і майбутнього, пітніли, позіхали, пили горілку для заспокоєння, скрикували і впадали в істерику, чуючи залпи «Градів» за кілька кілометрів од нас. В певний момент я перестав відчувати себе живим, почувався вигаданим персонажем (а там же і моя квартира є, чому ж ні!) — що ходить своїм рідним під’їздом, мовби лабіринтом, з якого не дано вийти.
Пізно вночі, коли почався новий обстріл, до бомбосховища нарешті спустилася квіткарка з четвертого поверху. Була п’яна і ненафарбована, а від цього — по-справжньому прекрасна.
— Здоров, — сказала вона, — і ти тут?
— Та ж тут. Де мені ще бути?
— Я думала, ти вже давно виїхав. Я тебе ціле літо не бачила.
— Я тебе теж.
— Треба валити. Маєш куди?
— Маю.
— Мотай, Лесику.
Я промовчав у відповідь, подивився їй в очі. Квіткарка усміхнулася у відповідь.
— Я знаю, ти про нас книгу написав. Я за твоїм Facebook слідкую.
— Більше тут ніхто про це не знає.
— Да і хрін з ними. Їм це нецікаво. А я тобі вдячна, — раптом взяла вона мою руку, — у нас із тобою ціле життя з цим під’їздом пов’язано. А тепер, коли ми звідси виїдемо, в мене буде твоя книга на випадок, якщо моя пам’ять стане слабкою і поганою. Розумієш?
— Звісно, — кивнув я.
— Даси почитати якось? Такий собі реквієм по наших із тобою життях у Макіївці. Пам’ятник. Надгробок, я би сказала. Я залишу тобі свої контакти, надішли книгу.
Ми проговорили ще годину, потім вона пішла спати, хоча, відчувалося, не виговорилася до кінця.
Вранці я вже був готовий до виїзду. Відривався від людей, з якими прожив усе життя і яких навряд чи колись побачу ще, у всякому разі — в такому складі. Відривався від декорацій, в яких я вмів ходити наосліп і не заблукати. Останнє, що я пам’ятаю зі свого життя у своєму під’їзді, — білосніжний папірець, запханий під дверний дзвінок біля моїх дверей. Папірець із мейлом тієї, кого я назвав квіткаркою Ру, єдиним із вигаданих мною персонажів книги, який захотів тривати далі.
Ми навряд чи туди повернемося, Ру, і вже точно не будемо там щасливими.
Але, принаймні, були.
Ще кілька слів з підвалу — останній розділ книги Казки мого бомбосховища, презентація якої відбудеться в ІЗОЛЯЦІЇ 6 грудня. Усі права на повторну публікацію цього тексту належать видавництву Клуб сімейного дозвілля.