Учора в Україні почалась декомунізація. Саме в цей день набув чинності Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Чи сталося в цей епохальний день звільнення від «совкової» свідомості наших громадян, для яких поняття «спільне» означає «нічиє»? Чи станемо ми ближчі до європейських цінностей? Чи ми натомість візьмемося знову переписувати історію, діючи методом заборон і директив?
Для мене відповіді на ці питаня очевидні.
Проте варто більш детально поглянути на цей Закон, особливо на статю 4:
«Заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму (за умови, що це не призводить до пропаганди злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, злочинного характеру націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму):
1) у посібниках, підручниках та інших матеріалах наукового, освітнього і навчального характеру, які використовуються у навчальному, навчально-виховному і освітньому процесах;
2) у творах мистецтва, створених після набрання чинності цим Законом».
З цього видно, що є одне велике питаня: хто і як має дати відповідь перед буквою закону про те, що таке твір мистецтва?
Кілька тижнів тому в Київраді розглядався проект про демонтаж оздоблення станцій метрополітену, що містить радянську символіку. Депутат Київради Руслан Андрійко одноосібно вирішив, що мозаїки, барельєфи, світильники на станціях не є творами мистецтва. Як він це визначив – невідомо.
Щоб унеможливити подібні випадки, проект SOVIET MOSAICS IN UKRAINE звернувся до Міністерства Культури України з пропозицією створення експертної ради, яка має предметно розглядати кожну пам’ятку монументального мистецтва радянського часу. Офіційної відповіді з Мінкульту ми ще не отримали, а неофіційно нам кажуть, що на це немає коштів.
Можна запропонувати заощадити кошти згадавши заповіт Марселя Дюшана, про те, що все може бути мистецтвом. І тоді не потрібно буде нічого демонтувати. Надто узагальнено? Добре. Можна вважати, що твором мистецтва є те, що створене художником. Відтак, згадуючи слова Йозефа Бойса: «Кожна людина – художник», — нам теж не доведеться нічого демонтувати. І все буде в рамках закону.
Насправді, досить складно коментувати ці процеси відсторонено, коли я бачу, що люди, які беруть на себе відповідальність ініціативи фактичного знищення пам’яток радянського часу, щиро не розуміючи, що радянська культура була унікальною. Не усвідомлюючи як багато було новаторського в радянському мистецтві. І що сучасна українська культура без радянського мистецтва неможлива.
І коли така відповідальна людина публічно заявляє на повному серйозі, що на станції метро Палац Україна треба зірки замінити на тризуби, а червоноармійця на вояка ОУН, то мені стає ніяково.
Учора відбулася прес-конференція, присвячена збереженню мозаїк на станціях київського метрополітену. Мистецтвознавці та працівники культурних інституцій аргументовували необхідність збереження пам’яток радянського мистецтва. Вищезгаданий депутат Київради, навпаки, доводив необхідність демонтажу. Представниця прес-служби метрополітену роз’яснювала технічні моменти пов’язані з цією процедурою. А Олексій Зарецький, уже в кінці сказав тільки одну фразу; я навіть не впевнена, чи всі її почули. Він запропонував присутнім уявити, чим тоді ризикували художники відмовляючись зображувати радянські символи. Його матір, художницю-шістдесятницю Алу Горську, авторку числених монументальних мозаїк, було жорстоко вбито спецслужбами ЦК в 1970 році. Мені знову стало ніяково.
Відео: Михайло Глубокий
Ілюстрація: Марина Самохіна
