IZIN

Проект Українська ніч німецького фотографа Мірона Цовніра та української есеїстки Катерини Міщенко — це спроба зробити зліпок реверсу країни, її тіньової рельєфної сторони. Поетична історія про своїх інших та свою іншу Україну. Ніч, як уособлення тієї темряви, в котрій реалії оголюються, перевертаючи ракурс сприйняття звичного світу на інший, де невидимки стають видимими і виходять на поверхню.

Книжка вийшла друком 2015 року в німецькому видавництві Spector Books Leipzig у двох версіях: англо-українській та німецько-українській, що значно розширило коло майбутніх читачів. Підготовка матеріалів книжки та її презентація відбулися в рамках програми Grenzgänger Фонду ім. Роберта Боша.

Галина Глеба побувала на виставці, поспілкувалась із авторами та поділилась з IZIN своїми враженнями.

 

Українська ніч наврядче претендує та соціально-критичну позицію, не закликає до неї та не пропагує. Радше ілюструє її словами та образами, текстами і фотографіями, які стають рівноцінними втіленням розглянутої теми. Боротьба за увагу читача та заграванням з його наочними та вербальними рецепторами сприйняття існуючих реалій виразно відрізняє це видання та надає йому хоч і проблемної, проте ігрової складової. Опоетизована рефлексія на тему іншості та її втілень проводить читача та глядача через нутрощі провінційних міст України: від Києва до Сімферополя через Одесу та Полтаву, від Ужгорода до Луганська через Чернівці.

Впізнавана риса фотографій Мірона Цовніра — те, що його головним героєм майже завжди є саме Персонаж, а не місце. Світлини, зняті в Москві не різняться з одеськими, а київські безхатьки такі ж, як і полтавські. Ця проблематика є характерною для переважної більшості країн колишнього соціалістичного блоку. І сьогодні дедалі частіше йде мова про актуалізацію теми низинної культури пострадянських країн своєрідним негласним замовленням Заходу на «невпорядкований» схід Європи. Важко говорити про правомірність таких думок, але інтерес цей промовляє сам за себе шорт-листами міжнародних кінофестивалів.

Незрозумілим залишається інше: а чи самобутні ми в своїй культурі і якщо раптом казковим чином позбавити нас таких критично-проблемних зон, то що залишиться і чи не ризикуємо ми відчути себе обділеними? Україна тривалий час репрезентує себе, балансуючи між чубами та бомжами, до кінця не розуміючи, на чому в принципі вона стоїть, що за культурна субстанція посередині. То є нам що сказати, окрім як про шаровари? Чи залікувавши свою соціальну рану ми можемо  втратити саму тему власної художньо-культурної та ментальної виразності?

Формуючи ідею та продумовуючи концепцію ви бачили свого читача, уявляли його? Які цілі ви перед собою ставили та чим була ця книжка для вас в процесі роботи над нею?

Мірон Цовнір: Я не уявляв собі читача. Це можуть бути різні люди і їх суб’єктивний вибір чи інтерес. Особисті ж мої цілі були пов’язані з інтенцією подолання кордонів в середині якоїсь країни. Мене цікавили люди на межі чи поза межами суспільства чи певних контекстів. І, можливо, ті сторони повсякдення країни та її міст, які не є звичними та прийнятними для нашого ока. Це те, що ми не хочемо бачити або ж те, що точно не побачимо в туристичних довідниках.

Катерина Міщенко: Для мене це був особистий експеримент. З одного боку мені хотілося щось сказати, а з іншого – щось дізнатися. І це та подвійність, яка дуже важлива для людей, що пропонують інтелектуальний чи культурний продукт. Адже вони повинні осмислювати себе в процесі творення продукту та включати себе в нього, аби не ставати в позицію зовнішнього спостерігача, який оцінює певні явища, дає їм характеристику, виносячи себе за дужки. В своєму першому тексті я пишу про те, що подорож була якоюсь мірою зануренням в темряву. Не лише чиюсь темряву, інших людей, міст або ж суспільних груп, – але і власну. Це була спроба побачити темні сторони місця, де ти живеш, темні сторони в самій собі. Але одночасно з цим мені хотілося поговорити про наше витіснене повсякдення і тих невидимих громадян, які поряд з нами кожного дня на вулицях, але про яких боляче навіть думати і не хочеться згадувати.

Ваше ідейне бачення співпадало в процесі створення книжки, чи, можливо, були рубіконні точки, де ви могли не сходитися в задумах та втіленнях?

КМ: У Мирона був чіткий свій напрям та завдання – це фотографії й образи. А я поєднувала виконувала комунікаційно-логістичну роль, одночасно думаючи про тексти та нотуючи хвилюючі нас моменти. Це були паралельні робочі процеси, де ми одне на одного впливали тільки тим, що перебували в одному місці. Був і третій суб’єкт процесу, ним стало видавництво. Вони займалися концепцією подачі, і це було їхня ідея видавати матеріал саме в книжковому, а не альбомному форматі. Мирон надіслав їм близько трьохсот фотографій, вони зробили свій відбір, а Мирон вже його узгоджував. Дизайнерка Катаріна Кьолер безпосередньо долучилася до цього візуального наративу і саме вона потрібним чином його вибудувала, адже це могла бути зовсім інша книга з іншим візуальним рядом.

Мирон, працюючи з темою маргінальності багато років, очевидно добре знав чого чекати і що він хоче побачити через об’єктив камери. Він став інсайдером, який провів вас, Катерино, темними куточками власної країни, попри те, що сам для себе також відкривав її вперше. Напевно що це стало зануренням в лякаючі глибини, адже це зіткнення з дуже нетиповою культурою. Вам не хотілося на певному етапі покинути все?

КМ: Саме тому мені дуже хотілося втілити цей проект. Коли я вперше побачила фото Мирона, то була вражена тією емоційністю, тим експрессіонізмом фотографії, щирістю та естетичністю водночас. Для мене фотографії Мирона дуже красиві з естетичних міркувань. Тому було надзвичайно цікаво дізнатися, як буде проходити ця подорож, що саме і як ми побачимо.

Я мала попередній досвід спілкування з людьми в складних життєвих умовах, з наркозалежними, сиротами, хворими на СНІД, туберкульоз. І цей досвід на той момент мені ніяк не вдавалося осмислити повноцінно. Для мене ця книжка стала спробою опрацювати власний досвід. І це насправді дуже важка емоційна ситуація, зовсім інший рівень відчуття власного безсилля. Проходить якийсь час перш ніж ти раціоналізуєшся, вибудовуєш в собі розуміння того, що саме ти можеш зробити і яким чином ти можеш здійснити бодай якусь інтервенцію, аби вплинути на ситуацію. Це виклик. І тут в жодному разі не можна себе виокремлювати із даного контексту, але і очікувати від себе забагато також не варто.

Мирон 40 років працює з темою маргінальності, об’єкт якої є незмінним та невичерпним за визначенням. Чи допускаєте ви, що в якийсь момент ця тема особисто для вас може стати вичерпаною і ви відчуєте, що сказали про неї все?

МЦ: Я б не сказав, що тільки тема маргінальності є в моїй творчості. Але вона справді мене цікавить. Навіть з огляду на власних життєвий досвід. Я в своїх думках і самоусвідомленні часто відчував себе як аутсайдер, ніколи не був частиною арт-естеблішменту або культурних еліт. Я тривалий час жив на прожитковий мінімум і не було інституцій, котрі б мене фінансували. Досить пізно з’явився достатній фінансовий базис для життя. І, можливо, виходячи саме з особистого бекграунду мене цікавить ця тема. Це не якесь теоретично концептуальне рішення працювати в ній. В літературі, яка теж є складовою моєї творчості, герой може бути посереднім в соціальному сенсі, але переживати глибокі душевні переживання. В літературі це можливо зробити і мої творчі інтереси реалізовуються по-іншому. В фотографії я працюю з образами, де інтерпретації треба домислювати. Я навмисне не роблю концептуальну фотографію, що сама говорить як її розуміти та сприймати. В межах медіума фотографії я залишаю свободу глядачу до інтерпретації і зосереджуюся на образах, в яких людина одним своїм виглядом демонструє кризу та розлам.

Певною мірою ці громадяни – ментальна рана країн пострадянського простору. Ми прекрасно розуміємо, що їхнє життя зазвичай не є особистим вибором. Витісненість державою і зведення їхніх можливостей до фактичного нуля є причиною того розлому, про котрий кажете ви. Усвідомлюючи свою одночасну безсилість та неправомірність прийняття вини за їхнє життя на себе, глядач стикається з нерозумінням того, що в принципі повинен відчувати до цих людей перед вашими фото.

МЦ: Зіткнення з цими образами – це особисті реакції і те, з чим врешті залишаєшся наодинці. Це неможливо універсалізувати і чекати однакових реакцій у різних людей. У мене можуть бути свої почуття і міркування про провину чи відповідальність, або про емпатію і співвіднесення з цими людьми, у вас – зовсім інша власна історія. У цих фотографій нема конкретної мети чітко сказати що саме робити і що відчувати. Вони радше конфронтують з людиною через візуальну мову, і людина залишається наодинці з собою. Це вже її особиста свобода – усвідомити щось чи прийняти рішення, або ж сформулювати власну позицію ставлення до того, кого вона бачить.

 

Про авторів:

Мірон Цовнір (Miron Zownir) – фотограф, письменник, режисер. Народився 1953 року в сім’ї українця та німкені в Карлсруе (Німеччина). У 20 років він поїхав до Берліна, де самостійно навчився фотографувати і знімав активний на той час панк-рух. 1980 року емігрував до США і прожив 15 років в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та Піттсбурзі. Там він робив експресіоністичні чорно-білі портрети суспільних аутсайдерів. Міжнародні виставки і публікації виявили стилістичну близькість фотографа до таких митців авангарду, як Нен Ґолдін та Сінді Шерман. 1998 року вийшла його фотокнига Radical Eye («Радикальний погляд»), 2010 The Valley of the Shadow («Долина тіней») (обидві у видавництві Gestalten).

Катерина Міщенко – есеїстка, видавчиня і перекладачка, яка живе у Києві. Співзасновниця та редакторка незалежного видавництва Медуза. В минулому викладала історію літератури в Київському лінгвістичному університеті, працювала перекладачкою та кооординаторкою в правозахисній та соціальній сфері, видавала літературно-мистецький журнал Простори. Міщенко перекладає німецькі літературні твори (Альфред Дьоблін, Дурс Ґрюнбайн, Ґюнтер Брус), академічні й філософські тексти (Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Кеті Чухров). Її есе виходили в українських та міжнародних журналах, а також у антологіях німецького видавництва Зуркамп, присвяченим Євромайдану та військовому конфлікту в Донецькій і Луганській областях.

 

Виставка Українська ніч триватиме до 12 липня 2015 року в Центрі Візуальної Культури, де кожен особисто має нагоду залишитись сам на сам з конфронтуючою дійсністю Мирона Цовніра та промовистими текстами Катерини Міщенко. Подивитися, прочитати та відрефлексувати.

У тексті використано фотографії Мирона Цовніра з книги Українська ніч. Світлини надано організаторами.