Девушка

Декілька слів про мене

Мені 55 років. У мене п’ятеро дітей. Колись я була одружена, але зараз незаміжня. Багато років я обіймала посаду директорки «Люсі Амані» – технічного інституту для дівчат у місті Шабунда в Демократичній Республіці Конго (ДРК), де я народилась, виросла та отримала освіту. Але я була не лише директоркою школи, паралельно я займалася бізнесом. Продавала різноманітні речі, які було непросто роздобути у нашій спільноті: батарейки, мило, сіль, лосьйон для шкіри, миючі засоби та газ. Торговці з Букави везли свій товар у Шабунду, а я купувала в них стільки речей, скільки дозволяв мій бюджет. Далі, зі всім товаром, я вирушала у гірничий район, аж за 50 кілометрів, де напевне могла отримати за нього добру ціну.

Повстаны

День, що назавжди змінив моє життя

Починаючи з 1996 року, Демократична Республіка Конго погрузла в регіональних конфліктах. У жовтні 2001-го, на вихідних, – саме коли я чекала розрахунку з покупцями, спалахнув конфлікт між різними повстанськими групами. Стріляли з усіх боків – це було справжнє божевілля! Багато людей покинули свої домівки. Зостались переважно люди похилого віку, жінки та діти. Не встигла я й зорієнтуватись, як нас – мене та ще 11 жінок – оточили озброєні чоловіки і їх було так багато, що несила й полічити. Вони одразу ж почали ділити нас поміж собою. Мені розбили губу. Потекла кров. Я сплюнула і відчула, що язик торкається одразу до ясен – передніх зубів не було. Я втратила чотири передніх зуба. Мене збили з ніг і чоловіки навалилися на мене. Вони тримали мене за руки та ноги, як на хресті. А тоді – по черзі ґвалтували, поки кожен вдосталь не наглумився наді мною.

Коли все закінчилось, вони взяли нас з собою і возили так увесь наступний рік. Вони грабували села, а ми, жінки, були змушені, як мули, тягти на собі награбоване добро. Коли щоденний грабіжницький рейд добігав кінця, то вони везли нас до табору посеред лісу. Саме там мене більше року утримували у сексуальному рабстві. Я не належала комусь одному – я мала задовольняти всіх і будь-хто міг користуватися мною.

Мій тернистий шлях до свободи

Понад рік потому на табір напала інша група повстанців. Мені та ще декільком жінкам вдалося скористатися хаосом, що запанував у таборі, і нарешті втекти. Дорогою ми натрапили на невеличке селище переселенців – М’ягаті, назване на честь села, з якого походили втікачі. Вони прийняли нас і ми заприятелювали. Проте ми не почувалися в безпеці і побоювались нової атаки повстанців. Після двох тижнів перебування в М’ягаті ми вирішили податися в далеку дорогу до Букаву.

У дорозі ми були два місяці. Декілька разів ми зупинялись, щоб перепочити. Пройшли щонайменше 250 миль. Ішли вдень під палючим сонцем, вночі спали під голим небом, під світлом зірок та місяця, іноді під дощем. Ми їли все, що могли надибати. Я мала тільки один шмат тканини, в який загорталася як в одяг. Мої ноги розпухли і я дуже схудла. До Букаву я дісталася в березні 2003-го.

У той час декілька моїх колег із коледжу в Шабунді жили у Букаву. Спочатку вони мене навіть не впізнали. Вони влаштували невеличку вітальну вечірку на мою честь і винайняли для мене будиночок. Там я почала жити життям переселенки.

Постійні проблеми та заворушення змусили моїх п’ятьох дітей, – як і мене свого часу, – шукати прихистку в Букаву, де ми нарешті возз’єднались. На жаль, мій чоловік вирішив залишитись у Шабунді. Я нічого не знаю про його долю, – лише те, що він побрався з іншою жінкою.

І знову травмовані – трофеї війни

В Букаву я жила більш-менш нормальним життям. Доки в травні 2004 року не почалася нова війна. Ми замкнулись у будинку Анни, моєї подруги. З нами були діти: троє Анниних та п’ятеро моїх. Бойовики вивалили двері. Ми сховалися в будинку, але вони знайшли нас і хотіли забрати телефони. Ми пояснили, що не маємо телефонів, тож вони винесли все, що змогли знайти в будинку. Потім вони хотіли знати, де ховаються наші чоловіки. Ми пояснили, що не маємо чоловіків. «Ви ж жінки, а всі жінки повинні мати чоловіків», почули ми у відповідь. Ми повторили, що от ми двоє чоловіків не маємо. «Сьогодні у вас будуть чоловіки», відповіли вони. І я добре знала, що вони мали на увазі. Ми заперечили, що занадто старі для них. Вони дали нам ляпасів і я знову повернулась у жах 2001 року. Вони почали здирати з нас одяг. Вони зґвалтували нас. Мою вагітну дочку теж було зґвалтовано.

Коли все втихомирилось, ми повернулись до будинку. У мене були серйозні поранення, кровотечі, я втратила багато крові. Жінка з місцевої асоціації прийшла до нашої околиці перевірити, які будинки постраждали у час війни. Звісно, ми не хотіли робити заяву, бо усвідомлювали ту ганьбу, з якою доводиться жити жертвам зґвалтувань. Сусіди вказали на наш будинок. Я не могла нічого заперечити, бо жінка з асоціації одразу ж зауважила, в якому стані були я та моя дочка. Вона відвела нас до міжнародної організації, а вже там мені видали купон на лікування у госпіталі Панці, що спеціалізується на роботі з жертвами зґвалтувань.

Побороти страх та травму: шлях до одужання

Моя рана загоїлася через місяць. Але душі було ще далеко до зцілення. У мене більше не було дому – власник вигнав мене геть. Він сказав, що куди б я не йшла – всюди приношу нещастя. А які ж іще висновки можна зробити, якщо озирнутись на моє життя та незгоди, що мені довелось пережити?

Моє життя розділилося на дві половини: з одного боку – добробут, з другого – злигодні.  Всі незгоди змусили мене повірити, що більше ніколи не буду щасливою, я розчарувалась у житті та впала у відчай. Кожного разу, коли я думала про пережите приниження, – там, у лісі, де мене щоденно жорстоко ґвалтували – я відчувала невимовний страх. Я навіть не могла спати вночі, прокидалася від жахів. Мені так хотілося виговоритися, щоб хоч трохи полегшити свій біль, але я нікому не могла довірити свої думки. Я боялася, що про мене пліткуватимуть і затаврують іще більше.

Коли вже не було сил тримати все у собі, я вирішила поговорити про те, що зі мною трапилось. Поділившись своєю історією з іншими жертвами зґвалтувань, я відчула полегшення. Ми збиралися з іншими жертвами насильства, щоб розрадити та заспокоїти одна одну.

У червні 2004 року я стала членкинею Міжнародної Спонсорської Програми «Жінки для жінок». З участю у програмі в моєму житті з’явилося дещо нове – я знайшла багатьох однодумиць. Я могла регулярно ділитися досвідом з іншими жінками. Вперше я розповіла свою історію, – як вона є, без прикрас, у листі до свого спонсора. І вперше мною щиро зацікавились. Цій жінці я розповіла історію у всіх деталях – вона поставилася до мене з повагою та розумінням, виявила зацікавлення не лише моїм життєвим досвідом, а й особистістю. Вона охоче мене слухала. Важко стерпіти те, що я пережила, але втричі важче не мати з ким розділити свій біль. Страждати мовчки – це найнестерпніше страждання. Вона побачила в мені людину, і це вивільнило моє страждання, мій біль перестав бути марним.

Участь у Міжнародній Програмі «Жінки для жінок» і можливість звіритись моєму спонсорові вселили в мене надію, прагнення до кращого життя, мрію про власний дім, спокій та безпеку, віру в те, що я твердо стоятиму на ногах і поверну собі гідність та бажання жити: хай я не буду директоркою школи, але я, все-таки, хочу знову стати кимось, посісти вагоме місце в суспільстві. По завершенні Спонсорської Програми я почала працювати там кураторкою.

Ділитись історією та заохочувати інших

Мій шлях – від директорки школи в рідному селі до півторарічних страждань у сексуальному рабстві і згодом до куратора в Міжнародній Спонсорській Програмі «Жінки для жінок» – це приклад того, що поки ми не втрачаємо віри в себе, нам усе  до снаги. Я працювала з жінками, що пережили зґвалтування, і серед них було багато сором’язливих та боязких, але щойно я ділилася з ними своїм досвідом – сором зникав і вони починали розповідати про те, що їм довелося пережити. Четверо з них жили в ізоляції, бо їх не приймало оточення. Вони зізналися, що моя історія їм допомагає. А я кажу, що їхні історії теж можуть допомагати іншим. Якщо вони поділяться пережитим, то можуть підтримати жінок, які цього потребують. Я кажу їм, що треба з оптимізмом дивитись у майбутнє і триматися разом, щоб не допустити повторення трагедії. Я знаю, що багато моїх подруг-конгійок страждали більше за мене – вони у відчаї і думають, що це кінець життя.

«Зовсім ні», – відповідаю я. Я переконана, що моя історія допоможе їм подолати негативні думки і повернути сили до життя.

Час діяти: годі зґвалтувань та знущань із жінок

Завдяки моєму спонсорові з Міжнародної Спонсорської Програми «Жінки для жінок» я зрозуміла, що, не зважаючи на наші відмінності, – ми всі рівні. Ми жили як одна сім’я і напрацювали взаємну довіру, ми стали сестрами, що допомагають одна одній. Саме завдяки участі у програмі «Жінки для жінок» мені випала нагода не мовчати і розповісти усьому світові про те, що відбувається з жінками підчас війни. Я виступила із заявою і розповіла про свій сумний досвід у лісі. Я подумала, що якщо й далі мовчатиму, то ніхто й не говоритиме про проблему – вона й надалі буде частиною статусу-кво. Я також стала прикладом для жінок – вони оцінили мою сміливість озвучувати свій досвід, навіть у ситуації тотального неприйняття.

Своїм привселюдним зізнанням я публічно засудила насильство над жінками. І мене почули – місцеві, національні та міжнародні лідери почали вживати заходів, щоб покласти край зґвалтуванням. І це лише перші кроки на шляху до вирішення проблеми. Неодноразово я виступала із заявами про всі ті біди, що їх довелося пережити жінкам Східної Конго: один із виступів припав на Міжнародний жіночий день – 8 березня. Першу промову я виголосила перед губернатором провінції та представниками ООН. Згодом були створені комісії, що мають на меті запобігти насильству над жінками.

У серпні 2005 року представники South Kivu Civil Society («Громадянське суспільство Південного Ківу») делегували мене  взяти участь у Всесвітній Жіночій Демонстрації Свобод у провінції Північне Ківу, де я виступила із заявою про свій досвід жертви зґвалтування. Ця зустріч стала нагодою поспілкуватися з представницями руандійських жіночих асоціацій про наслідки війни – ми ділились травматичним досвідом, із сумом згадували пережите і усі разом вирішили, що не повинні мовчати – наші голоси мають  покласти край будь-якому сексуальному насильству над жінками. Представники уряду, запрошені на цю зустріч, підтримали нашу заяву. Того ж року мене порекомендували до Незалежної виборчої комісії, де я допомагала з виборами, що відбулися в нашій країні в грудні 2006 року.

Чому я продовжую розповідати свою історію

Я хочу, щоб міжнародна спільнота донесла до злочинців, що чинять сексуальне насильство над жінками, дуже важливу річ: вони повинні розуміти, яку кривду чинять людям і не забувати, що жінки, яких вони ґвалтують, – це передусім такі ж люди, як і вони. Я хочу, щоб кожен уряд прийняв закони, що нарешті покладуть край насильству над жінками. Правосуддя кожної країни має суворо карати ґвалтівників – це найкращий запобіжний засіб від подібних злочинів: вони бачитимуть, що інших покарано і боятимуться повторити їхню долю.

В усьому світі жінки мають говорити, якщо їхні права порушують. Ми повинні говорити про це, бо наші заяви мають вплив. За зґвалтування конституцією ДРК передбачено позбавлення волі на 20 років. Ми не повинні мовчати. Я прошу жінок в усьому світі бути сміливими і говорити про те, що з ними відбувається. Якщо ми так чинитимемо, то це буде нашим вкладом у боротьбу із насильством над жінками. Нами не можна легковажити, і світ це визнає, якщо ми спільно засудимо зло. Мовчати – це своєрідна форма насильства над жінками.

У написанні статті допомагали Тобі Голдфарб, директорка з розвитку ресурсів та досліджень в Міжнародній організації Women for Women International («Жінки для жінок») та Церіза Л. Гленн, виконавча редакторка журналу Critical Half.

Текст перекладено та опубліковано у рамках Гендерних досліджень проекту Донбаські студії. Підтримка проекту – Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні.

З англійської переклала Марта Госовська