Фото: Клеменс Пул
Однією з беззаперечних принад проекту ЗАХОПЛЕННЯ є його спонтанність на непередбачуваність. Об’єкти раптово виникають у несподіваних місцях і так же непомітно розчиняються у міському просторі.
Як тільки ми ми почали працювати над проектом, я постійно згадувала статтю Непублічні простори Юлії Ваганової про підготовку Пошуку ЦСМ, де вона описувала складний шлях отримання дозволів.
Намагаючись попередити можливі питання та зауваження з боку представників міської влади та органів правопорядку, я з неймовірною швидкістю продукувала різноманітні запити та листи-звернення, десятки прохань посприяти проведенню акції (читай — не заважати на неї), надати адміністративну підтримку (читай — захистити від міліціонерів та комунальників), тощо.
Коли ми шукали місце захищене від дощу для повторної презентації SKRYF в Києві, я підготувала, знову ж таки, новий стосик таких звернень. Але коли художники вибрали конкретну локацію, більшість канцелярій та секретаріатів вже не працювали, бо зачиняються близько п’ятої години.
Тож наступного ранку, маючи на руках зареєстровану в КМДА заявку на проведення ЗАХОПЛЕННЯ, ми запустили SKRYF в переході біля станції метро Дорогожичі. До нас одразу підійшов міліціонер, поцікавився дозволами і, вдовольнившись нашою заявкою, пішов собі далі слідкувати за порядком на станції. Аж тут втрутилась безпосередня начальниця станції Дрогожичі, зі своїм рішучим «Ні!».
Начальниця станції одноосібно приймає рішення про заборону акції, бо вона не має на неї розпорядження «зверху». При цьому вона на власні очі бачить цю акцію і розуміє, що це не несе абсолютно ніякої шкоди метрополітену та не є загрозою для пасажирів. Але в такій ситуації вона не має повноважень самостійно дозволити її проведення, наголошуючи на тому, що без розпорядження «зверху» вона нічого не вирішуватиме.
Коли я попросила її якось допомогти нам у цьому розібратись, вона сказала, що це не можна зробити за день — треба писати листи, які розглядаються протягом трьох днів. Вона також зауважила, що без листів по телефону з нами ніхто не говоритиме та попросила вийти з її кабінету — вирішувати свої проблеми в іншому місці.
Я почала телефонувати в КП Київський метрополітен.
— Директор?
— У відпустці.
— Заступник директора?
— Обідає.
— До кого звертатись?
— В департамент транспорту.
Дзвоню туди.
— Це не до нас питання…
І так, здавалося, може тривати вічно. Аж ось, зателефонувавши в прес-службу Київського метрополітену, я натрапила на пані Наталю, яка швидко, фахово і людяно за лічені хвилини оформила нам дозвіл за допомогою електронної пошти та телефону. Для цього потрібно було просто вислухати мене, зрозуміти ситуацію та зробити свою роботу. Оце те, що називається «жити по-новому». Кожна людина здатна робити конкренті зміни, а також надихати на такі зміни інших. І якщо в кабінетах управлінь з’являтимуться такі люди як пані Наталя — надія є. Надія на те, що публічний простір стане дійсно публічним, і що чиновники працюватимуть для людей, і що громадяни країни почуватимуться вільно.
