Впервые я попала в ИЗОЛЯЦИЮ осенью 2010 года. Вокруг было серо, уныло и пусто – тот момент в осени, когда с ней еще не успеваешь смириться. В большом, необорудованном зале группа людей делала ковер из роз. Они брали кусочки ткани, скручивали их и пришивали к цветочной поляне. Тогда в этом пространстве еще не было жизни. .
Чем больше убийств – тем хочется сохранить больше жизни и высадить на могилах погибших вечные неувядающие цветы. Не роз, а полевых трав. Чем больше вокруг смерти, тем больше хочется жизни. И ничего лишнего.
Важка праця стала головним критерієм «гендерної рівності» того часу: «зробив діло – молодець, мужик, герой!» Тож «мужиками» були усі, включно із жінками.
Минулого року я зазирнув у журнал однієї української авіакомпанії і натрапив на статтю про Донецьк. На перший погляд, вона нічим не відрізнялася від стандартного рекламного матеріалу: наприклад, від статті про Баку на сусідніх сторінках. Донецьк в цьому контексті виглядав більш ніж дивно: у серпні 2013, коли мені трапився цей журнал, пасажирські літаки туди вже не літали.
Ця стаття про лінію фронту. Про сучасну — ту, що зовсім близько до нас. Це історія Донбасу, що існує у медіа, що відзнята на цифрову камеру чи стару плівку. Про те, що сьогодні бачимо ми.
Фильм-открытие нынешнего фестиваля документального кино Docudays UA-2015 — лента, которая «исследует сепаратистское движение на востоке страны в самом его зародыше, единственное кинематографическое свидетельство «с той стороны» — так описано в аннотации к данному фильму. Но фильм, который должен был «рубить всю правду-матку», вообще ничего не рубит, ни правду, ни матку. Разве что — революционный пупок.
Найбільш гострі дискусії в медіа велися під час окупації Слов’янська. Навколо міста на основі псевдоживих репортажів і експертних думок вибудовувалися міфи. Таким було і «звільнення» міста.
Снимки, сделанные документалистом Валерием Милосердовым на смене эпох и сломе цивилизаций, с самого начала были обречены стать пророческими. Прощание с прошлым оказалось болезненным и неокончательным, поэтому нам вновь пришлось его пережить.
Кожного разу, коли зустрічаєш людину з Донбасу, є ризик, що розмова перетвориться на безкінечний пошук причин, які призвели до сьогоднішнього воєнного стану. Крім того, це ще й спроба рефлексії і терапії, пошук власної ідентичності та відповідей на «одвічні питання», які загострились під час війни. Такою виявилася й зустріч з макіївським письменником Олексієм Чупою.
Художник Роман Минин — уроженец Донбасса, который уже очень давно живёт в Харькове, но продолжает работать с культурными кодами своего родного региона. Наиболее известное его произведение План побега из Донецкой области — графическая работа, карта ментальности Донбасса, напоминающая сплетение декоративного узора из мистической символики.